8.

Щось Тетяну турбувало. Повернувшись додому вона довго не могла повірити, що людина, яка все життя ламала її переконання серйозно довірилась їй, як лікарю.

І те, як він поводив себе під час прийому. Майже ідеально. Щиро відповідав на запитання і не насміхався над нею. Якщо не враховувати його запитання про те, що не могла б вона «там» його оглянути. Добре, що він не побачив, як вона почервоніла. Знову. І ще добре, що вона ніколи його не побачить. На зустрічі випускників не ходила і не піде туди ніколи. З’їздить на цю конференцію і знову порине з головою в роботу. Як завжди.

І ще в нього цинізму значно поменшало з часом чи їй тільки так здалося.

                                              *****

День, коли потрібно було їхати на конференцію розпочався не дуже вдало. Тетяна десь поклала ключі від машини, цілий ранок марно їх шукала і через годину пошуків все ж вирішила викликати таксі.

Лікарів збирали разом в одному автобусі, а потім везли за місто. Приїхавши до потрібного місця, Тетяна зрозуміла, що забула документи і тепер навряд її туди візьмуть. Підійшовши ближче, вона побачила невелику групу людей, які захоплено розмовляли. Вона підійшла до них і спитала, може їм в одному напрямку. Виявилось, що вони теж на конференцію їдуть, але чекають лікаря, який трохи запізнюється.

Тетяна зайшла в автобус, поклавши перед цим речі в багаж і вибрала місце біля вікна.

Яким же її подивом було побачити знову Олега, який здивовано підняв брови, побачивши її. Тетяна намагалась вийти з автобуса, забрати речі і відправитись додому, але її ніхто не випустив. Жартуючи і насміхаючись з її дивної поведінки, не знайомі лікарі продовжували захоплено розмовляти. Олега тут знали і поважали, а вона знову відчула себе студенткою, з якої всі насміхаються. Він не підходив до неї, але інколи Тетяна ловила на собі його погляди, намагаючись вже своїм поглядом сказати все, що вона думає про нього. Всю дорогу вона мріяла скоріше вийти з автобуса і повернутися якось додому.

Коли місцевість за вікном автобуса почала змінюватись, Тетяна зрозуміла, що напевно вони вже близько.

Коли всі вийшли з автобуса, вона зупинилась біля водія і спитала:

      -  Коли повертатись будете? Сьогодні?

      - Та, ні. – відповів бородатий водій, роблячи ковток води. – Через два дні.

       - А чого тільки через два дні?

Водій здивовано на неї подивився.

       - Вихідні. Ми теж хочемо відпочити. Тут є гарне озеро. Можна купатися.

          - А як можна дістатися назад до міста? Таксі?

       - Не знаю, що ви до мене причепилися зі своїми запитаннями. Якщо хочете приходьте через два               дні.

Тетяна була у розпачі. От здогадувалась вона, що не треба їхати на цю конференцію.

Потім виявилось, що вона забула гаманець зі всіма іншими грошима, а здачі з попереднього виклику таксі не вистачить на нове. Вороття не було. Підійшла до стійки ресепшену і назвала прізвище Юлі. Приємна дівчина ввічливо їй посміхалась.

      - Добрий день. А ми не дорахувались однієї людини.

      - Добрий. Затрималась трохи….

Але дівчина більше питань не задавала, мовчки віддаючи їй ключі від кімнати.

Тільки-но Тетяна відійшла до вільної зони, до неї підійшла молода жінка, уважно її розглядаючи.  Вона одразу не могла її згадати.

Мить і пам’ять підказує хто це.

Це була Люба Громова, теж з їхньої групи. В студентські роки вони не дуже товаришували, занадто різні погляди на життя були у кожної з них.

     - Що Васильєва, вирішила змінити профіль? – промовила вона замість привітання.

       - І тобі привіт. Я тут замість Гусевої Юлі.

      - Ну, звичайно, як я могла забути, що ви подруги не розлий вода.

« Зараз ще сварки з Любою я просто не витримаю» - подумала Тетяна, вирішивши змінити тактику.

      - О, а ти зовсім не змінилася. Така ж гарна. Припини, будь ласка, в мене сьогодні важкий день. Ти краще скажи де тут кімната 214?

Люба подарувала їй довгий задумливий погляд, а потім її обличчя пом’якшилось і вона взявши деякі її речі, повела далі по коридору.

По дорозі розповіла, що доля закинула її до районної поліклініки, де вона працює сімейним лікарем і досі. Не так давно розійшлась з чоловіком.

     - А ти знаєш, що Зима теж сюди приїхав? – зненацька спитала вона, вивчаючи її реакцію. – В нас тут майже зустріч випускників намічається. І як ти не втікала від минулого, воно все ж наздогнало тебе!

« Щоб його вовки в лісі покусали, останнім часом я дійсно занадто часто бачу його!» - подумала Тетяна, а в голос спокійно промовила:

        - Та ми вже в автобусі бачились.

       - І що вже поспілкувались? Ти ж на зустрічі випускників не приходиш…..

« Вона ж все прекрасно розуміє і все ж питає. Боже, дай мені сили» - подумала Тетяна, з останніх сил стримуючи себе, щоб не наговорити дурниць Любі, бо про всю цю розмову потім будуть знати всі їхні спільні знайомі.