33

– Куди ми вирушаємо? – спитав Монтан батька.

– Не ми – а я. – спокійно відповів король. – Ти залишишся тут. Поки що. І не дивися на мене такими очима. Ну, по-перше: комусь же все одно треба буде залишитися. Не можна отак от оголювати свій зад ідучи в таку дорогу. Ще не відомо, що і як тут діється. Чи нема часом якоїсь змови. Листи ж ми перехопили були, пам’ятаєш? По-друге: треба буде підготувати обоз. Ми ж не йдемо на день-два. Це не вилазка, як ти робив. Ми йдемо на довго. І тому, ти маєш зайнятися тим, щоб за військом рухалися всі необхідні речі. Своїх дикунів нікуди не відпускай. Хмур хай лишається з тобою. Він хоча і дикун але нюх має.

Маєш тут і принцесу. Я бачу, ви вже змогли порозумітися. От і добре. Як не як але знає все тут краще аніж ти. Крім того, люди їй довіряють. А це запорука нашого успіху тут. Я знаю, ти молодий, гарячий. Але ти маєш бути спокійним. Завжди. Рішення маєш приймати з холодним розумом. Ніколи не дозволяй аби тобою оволодівала якась пристрасть. Ти король! А королі мають бути розумні, мудрі, стримані.

І ще, нікого тут не підпускай близько до трону. Бо люди вміють брехати. І ті, котрі нині тобі співають хвалебні гімни – завтра тебе зрадять. Пригадай, як було з попередником. Втік, бо не мав на кого опертися.

Ну от і все. я все сказав. Здається все. все уже вирішено. Ти мій син. Ти мій наслідник. І як хочу аби ти не боявся брати до рук управління. Вчися. Це буде твоїм екзаменом. І моїм теж. Бо я в тобі бачу свою надію. Лише в тобі.

Антіан підійшов до сина. Він поглянув йому в очі. Цьому молодому хлопцеві, котрий залишався тут сама на сам з усім тягарем влади. Такому ж молодому, як і він сам був колись, коли сів на троні своїх предків. Нічого не змінилося. Один замінить іншого. І так буде тривати далі. Тільки тепер він не пошле свого сина в лігво зла, як колись волею долі був змушений піти сам. Але піде сам. І зробить те, що має зробити. Але припинити те безчинство, яке коять прокляті. Тому він сюди і прийшов. Аби стати новим правителем цих земель. І заснувати тут нове життя. І нове королівство.

І не треба плакати. Адже, він іде аби перемогти. Туди і назад. Він король. Він правитель. Він не має права на почуття. Він має думати.

Знизу вже було чути як іржали коні. Значить все готове до відбуття. І не має більше про що говорити. Він усе сказав. Решта буде так, як і має бути.

Антіан пішов довгим коридором зі свого кабінету. Монтан ішов слідом за ним. Вони обидва мовчали.

Ось вона – тронна зала. Антіан на якусь мить зупинився. Він оглянув залу. Вона була порожня. Як і тоді, коли він вперше сюди зайшов. Як прийняв – так і віддав. Як забрав так і віддав. Нічого собі не лишив від неї. Король постояв якусь мить. Він ніби востаннє прощався з усім цим. І з цим троном, на якому йому довелося посидіти зовсім не довго. І з красою розпису на стінах. І з вітражами. З усім.

Потім він повернувся до Монтана, ледь усміхнувся і вони пішли далі довгими коридорами аж поки не вийшли у двір. Там уже всі сиділи на конях. Антіанові привели коня. Король взяв його за вуздечку, погладив морду і швидким стрибком вклався в сідлі.

– Як бачиш, я ще не такий дуже старий! – усміхнувся він до сина.

Він ще раз окинув оком палац, який залишав. Востаннє глянув на Монтана і повернувши коня поїхав.

Скоро двір палацу спорожнів. Де стояли вершники, стало порожньо. Лише на сходах осиротіло стояв Монтан. Він вперше залишався сама на сам із найбільшою спокусою і найбільшим болем в серці. Самотній чужинець посеред холодних статуй, картин, розписів, книг і золота.