32

– І так, дорогі друзі, – почав Антіан, – ми отримали те, що шукали. Рукопис знайдено. Ми його перечитали і розшифрували. Завдяки нашим новим друзям. – при цьому він поглянув на Жамену, котра стояла не далеко від трону. – І там, треба сказати, приємного для нас усіх мало. Ці потвори не заспокояться, доки їх усіх не знищити. А знищити їх можна лише одним способом.

І король розповів своїм людям усе, про що було написано в сувоях. А там чітко було вказано, що єдиним можливим засобом, який здатний стерти дану нечисть – є той самий камінь.

– Камінь долі. – вів Антіан. – І в нас єдиний варіант – це знайти камінь, активувати його силу і стерти ці непорозуміння неприродного егоїзму з нашого виміру.

Завдання було так собі. Бо кожен розумів, що тепер подорож буде бозна куди. А головне, бозна для чого? Вони ж сюди прийшли лише з однією метою – грабунку. Ну, ще можна було б трохи по воювати. Але аж ніяк не вписуватися в такі високі лицарські вчинки. Їм то вони для чого? І хто це оцінить? Антіан же для всіх все одно залишиться чужинцем. Навіть якщо і здолає цю біду. А головне, якою ціною все це вдасться досягнути. А гинути за ідеали військо великого переможця Санатріса не дуже і мріяло.

– Якщо все так легко, то чого місцеві жителі до цього часу так і не зробили? – почав Харунас. – Чим вони гірші від нас? Так само мають по дві руки і дві ноги. А ще голову. Навіть, якщо це лише продовження шиї. Чому ми маємо це робити? Нікому ж не треба!

– Так, він правий! – додав Стратак. – Вони живуть собі тут віками, то могли би хоча б попробувати. А якщо їм на себе начхати – то хто буде думати за них?! І головне – чому?

– Мої люди готові! – гукнув Монтан. – Наказуй і я поведу своїх воїнів куди б то не було. Мої люди нічого і нікого не бояться!

Хмур стояв збоку. Він розумів про що йде мова. Але не втручався в бесіду. Лише кивнув головою в знак згоди, коли Монтан сказав – «готові».

Один Лакон бачив в тому якийсь дивний для себе позитив. Він підтримував всі ідеї Антіана. Чи то з бажання догодити королю. Чи може його вела якась особиста вигода. Але так ч інакше, він був за.

– А чому ні? – сказав нарешті Лакон. – Хто сказав, що ми маємо тут сидіти в палаці і запливати жиром. Чи може ви почали боятися? А як ми йшли люди – то хіба нас не лякали усіма страхами земель? Що нам розповідали усі, коли ми рушали!? І що тепер!? Ми ситі, багаті, впливові в усій долині! У нас є сили, яких немає у жодного з цих правителів. І якщо ми зможемо дати раду з цими потворами – то всі землі старого королівства повернуться до нас. І навіть більше.

Амбіція. Ось рушійна сила. Амбіція має силу зрушити майже будь-кого з насидженого місця і потягнути його бозна куди у світи аби знайти, завоювати, захопити, забрати. Заради себе самого. Заради власного задоволення. Заради того, аби показати іншим, що він вартує. І мало хто може протистояти цій спокусі. Дуже мало.

– Ну то що скажете? – Антіан лукаво глянув на своїх воєначальників.

Він знав, що вони погодяться. Бо амбіція їхня – головна слабкість. Бо гордість – їхня головна вада. Бо бажання володіти – їх основна ціль.

– Коли? – почулося одне-єдине слово з багатьох уст.

Король був задоволений. Він рушить далі захоплювати, завойовувати, осягати, досліджувати і привласнювати. І головне, що всі його люди одностайно будуть іти за ним зовсім не з почуття обов’язку але через власне бажання. Ось ключ до влади. Як вбачав Антіан. Ключ, який ще ні разу його не підводив. І який робив його абсолютно спокійним за свою корону.