30

І так, вони знайшли цілу історію походження їхньої проблеми. Згідно з цієї книги, моркуми це прокляті варані, невеликий народ, що свого часу пристав до Сіріума в час його найбільшого протистояння Світлові.

Згідно рукопису, всі ці істоти, а колись люди, жили далеко від Хріону. Їхньою батьківщиною була далека, і майже не відома земля. Чому саме вони підтримали Сіріума у його прагненні підкорити світ, автор не вказував. Але лише сповіщав, що у вирішальній битві вони були на його боці. Тож і очевидно, що і розділили долю переможеного.

Далі йшлося в тексті проте, як після падіння Сіріума-Морока, всі варані мало по малу почали втрачати свою людську природу. Від тоді вони не могли виходити на світло, не могли дивитися на природу. І навіть бути на свіжому повітрі. Їх це мучило. І так день за днем вони змінювалися, аж поки не перетворилися на чудовиськ, котрі лякають своєю сутністю по серед ночі.

Їхній найкращий час це темнота. Тоді вони себе почувають добре. У день же, їх зустріти не можливо. Вони ховаються від світла по глибоких печерах, а заодно і від розправи людей над ними. І лише в ночі вони можуть нападати, і то на незахищені села.

Вони бояться світла і вогню. Хоча самі несуть вогонь в своєму подиху. Також вони бояться блиску. Наприклад, добре начищеної зброї. Або дзеркала, яке віддзеркалює світло. Або будь чого, що може бути на це схоже. А також голосного звуку. Але це не факт.

Автор описує, що цього нещастя можливо позбутися лише одним способом – винищити проклятих мор кумів. Але як саме він не знає. Лише дає не велику підказку, що в серед старих замків Лаконії є захована зброя проти моркумів. І хто зуміє розшукати її, той зможе подолати напасть. І разом із тим звільнити всі ці землі назавжди від нападів моркумів.

– Не багато. – мовила принцеса. – А я вже й рота роззявила.

– Це, принаймні, краще аніж нічого. – відказала Клодетта. – Ми хоча б маємо бодай якусь уяву про це.

– Але цього мало. Дуже мало. Крім того, для тих варварів це не аргумент. І вони будуть просто топтатися на місці. Бо уяви не мають, що і до чого.

– Думаю, що «ті варвари» все добре зрозуміли. – почувся голос позаду дівчат.

Це був Монтан. Чого він тут, сказати було складно. Але те, що він чув розмову було зрозуміло з виразу його обличчя.

– Думаєте, що раз змогли прочитати один старий рукопис, то вже дуже розумні. – уїдливо усміхнувся він. – Ви ж навіть не дивитеся, що це обірваний кусок. А значить, текст не повний. Тому всієї інформації нема. Бо має ще щось бути дальше. І можливо, там найосновніше. Ви не менші варвари аніж ми, якщо так байдуже ставилися до всіх цих записів. У нас, в Фридені, мій брат принаймні, це робив набагато краще.

І він пішов поміж стелажами, наповненими різними рукописами і сувоями.

– Я полегшу вашу роботу! – сказав він обернувшись до принцеси. – Тут більше шукати нема потреби. Бачите, он тут. – і він вказав рукою на один із стелажів. – Тут лежали книги. По відбитках бачу. А тепер їх нема. Значить, там було щось цінне. І я думаю, що ці книги зникли разом із вашим королем. Чи не так?

Він був правий. Але, що там могло бути такого, щоб втікаючи їх було треба брати із собою? Жамена розуміла до чого хилить син короля. І їй стало страшно. Але вона мовчки кивнула головою в знак згоди