26

Коні мчали стрімголов. Поки довкола ще темно, є шанс дістатися Хріону не поміченими. Але як вони його візьмуть з наскоку? Монтан навіть не думав про це. Головне наробити галасу. І налякати всіх довкола такою нічною вилазкою.

Ще мить і вони уже будуть під стінами Хріону. Ще трохи і вони почнуть свій звичний набіг на довколишні поселення. А тоді повернуться назад до міста. Але що це? Раптом Монтан побачив попереду дивне зарево. Світло все більше приближалося їм на зустріч. Халепа! Хтось попередив місцевих оборонців! Але хто?

Вони сповільнили темп. Якщо доведеться втікати (а судячи з кількості світла таки доведеться) то треба аби вони мали ще сили. Якщо це розвідники, то він зможе з ними зав’язати бій. А почувши крик його люди приєднаються, бо стоять не далеко. Якщо ж це велике військо – тоді він пропав. Але ж він лідер. І не буде ховатися за спинами інших. Трон вартує найкращого.

А тим часом світло ставало все більшим. І чим ближче воно наближалося тим чіткіше виднілося, що це не світло від смолоскипів. Це було якесь інше світло. І походження його було зовсім не зрозуміле. Бо ані криків ані шуму не було чути. Монтан стишив коня. Всі почали прислухалися – чи не чути якогось стишеного бодай звуку з того боку, звідки йшло світло. Але нічого не чули.

Коні повільно просувалися нічним лісом, за яким і виднілося те дивне зарево, яке почало ставати все більшим і більшим. А тоді повільно підніматися верх, наче злітати. Всі мовчали. І чекали удару з будь-якого боку. Але ніхто не нападав. Так вони проїхали майже аж до місця, де наче б то мало бути світло.

Перед ними відкрилася моторошна картина. Це було колись якесь не велике селище. Колись було. Зараз це було суцільна руїна. Все догорало. Нікого ніде не було видно. Люди напевне встигли втекти. Але з будівель нічого не залишилося. Все горіло.

– Таке солдати зробити не могли.

– Хто ж або що тоді тут було кілька хвилин тому? – запитав в голос Монтан. – Пошукайте, може хтось залишився з людей.

Воїни почали ходити згарищем і шукати вцілілих. Але таких не виявилося.

– Отже, або втекли. Або згоріли. Однак, що це таке могло бути. Ми мусимо це дізнатися. Бо і ми можемо стати жертвами такого «друга».

Нарешті, хтось із людей знайшов біля одного згарища якусь стару жінку. Вона вже помирала. Але встигла прошепотіти:

– Це був моркуми! Потвора знову вирвалася на волю! Втікайте з цих земель. Він усіх знищить.

– Отже, мор куми! – пробурмотів Монтан. – Гарне ім’я.

– Ага. Якщо вважати, що з древньохарського це перекладається як «виходець з мороку».

Треба було повертатися швидко назад аби попередити місто.