25

Коні стояли готові. Можна було вирушати. Але куди? Куди їй їхати? До «брата» в Хріон? Чи може до батька на північ? І той і той її зрадили і покинули, рятуючи власні шкури. Жамена пригадувала, як дивився на неї брат коли покидав місто. І про що перешіптувався батько зі своїми придворними – куди б то їм подіти «недопринцесу». Все це вона зараз пригадала.

Жамена оглянулася. Позаду стояв Сартар. І зараз вона не знала кого їй більше боятися нового правителя, котрого вона ще навіть в очі не бачила чи своїх родичів, які її кинули.

– Щось іще принцесо? – спитав Сартар.

– Так. Я хочу поговорити з вашим королем!

– Навіщо? До того ж це не можливо зараз!

– Тоді я почекаю. – заявила Жамена.

Сартар стояв розгубленим.

– Можливо принц Монтан вам допоможе?

– Думаю, що так.

– Ну що ж, ходімо. – сказав той і вказав рукою на двері.

Вони йшли коридором. Таким знайомим їй коридором. В котрому було безліч потаємних ходів. Втім, як і в цілому палаці. Та вона цим не користала. Тай для чого? Адже, вона хоче більшого – вона хоче залишитися тут. Але що може дати їй шанс тут залишитися? Що вона має сказати такого аби отримати цю можливість? Відповіді дівчина ще не мала. Вона просто вірила у щасливий випадок.

Але це так безглуздо! Безглуздо вірити, що тоді усміхнеться щастя якщо ти навіть не знаєш що маєш сказати зараз, як відчиняться двері. Безглуздо думати, що все якось станеться саме собою. І принцеса це добре розуміла. Але разом із тим не мала ніякого іншого виходу. Виходу, який би дав їй бодай якийсь інший шлях.

Крім того, ще не ясно як відреагує цей принц, почувши її таке прохання. Бо ж по суті, її звільнили з умовою повного її зникнення з міста.

Жамена йшла і думала цілу дорогу. Вона навіть почала жаліти, що пустилася на цей крок. «Можливо було варто просто поїхати звідси. А там якось може би і було. – думала вона. – Якусь допомогу би тай найшла на першу пору. А тепер хто знає як усе повернеться. Чи не доведеться повертатися назад у підвал? І догнивати решту життя там. Або ж бути страченою завтра на площі. Як це робив мій батько».

І от двері зі скрипом розчинилися і вони обоє увійшли до спочивальні. Але тут їх чекав не приємний сюрприз. Принца не було. Натомість тут був король. І він судячи з усього щойно гарно розважився. А тепер бажав подумати про щось на одинці. Такій хід подій не міг передбачити ніхто. Але назад дороги вже не було. Жамена увійшла до середині. І почалася, довга і доволі непроста розмова.

– І ви, принцесо, вважаєте, що я вам дам такий шанс? – з неприхованим роздратуванням спитав Антіан. – Я дав вам більше аж можна було очікувати. Ви отримали свободу і можливість поїхати, знайти собі безпечну місцину і будувати там «своє щастя».

– Мені немає куди їхати. – повторила Жамена. – Крім того, я буду корисним радником. Як не як але цей палац я знаю як своїх п’ять пальців. А ще знаю, що у горах, на північ, живуть моркуми. І …

– Хто?

– Гламотони. Це істота така: зверху до пояса як чоловік лише волохатий, далі йде тулуб наче коня або бика, передні ноги у нього як ноги бика а задні як у хижака. Він має конячий хвіст. І на голові баранячі роги. Кажуть, що гламотон може вбивати одним лише поглядом. Але цього я точно не знаю. Однак, знаю точно, що він має надзвичайну силу. І оберігає в хід в печеру Камань,в котрій є джерело безсмертя.

Антіан тяжко видихнув. Так це чи ні хто його там знає. Але точно одне – оця мила і небезпечна дівчина не має куди йти. І тому вона розкаже все, що треба аби лишитися при дворі. Того ж її

– Ви залишитеся в палаці! – пообіцяв Антіан а до Сартара сказав. – Вона не погано виглядає. Чи не так? Можливо, моєму синові вартувало би ходити по підвалах з більшим освітленням.

Це означало, що він не був задоволений тим, що обіцяв нічній гості. Але хотів знайти з того якийсь свій зиск. Поки що не відомий навіть йому самому.

– Я вдячна вам, ваша величносте. – сказала Жамена. – Ви кращий аніж мої рідні.

Антіан лише усміхнувся. Йому давно такого не говорили. Не казали, що він добрий. Не дякували. Це навіть розбудило в ньому на мить якусь таку дитячість, що він аж просльозився. Але лише на мить. За хвилю він уже далі сидів з твердим, кам’яним виразом обличчя і дивився кудись поперед себе.

– Відведи дівчину на гору, до кімнати. – сказав по якомусь часі він до Сартара. – І знайди мого сина. Маю з ним про щось поговорити.