24

В підвалах палацу було холодно, вогко і темно. Лише не великий факел по середині коридору трохи освічував це нужденне і забуте світлом місце. По два боки коридору були двері. За цими дверима знаходилися приречені. Саме так, приречені. Бо ті, хто не має світла, не бачить краси нового дня вже в самій суті є приречені тут гнити живцем.

Монтан вказав пальцем на двері і наказав їх відкрити. Світло вдарило в цю непрохідну для блаженства дня обитель. Невелика кімнатка, встелена соломою. Біля стіни кілька дощок аби лежати. І на протилежній від дверей стіні малесенька шпаринка, яку називали вікном. Тут сидів лише один в’язень – Чорногон.

– Ти ба, королівський воєначальник. – уїдливо усміхнувся Монтан. – Ваш колишній король був таким скупим, що навіть не подумав пробити бодай маленькі віконця у цих стінах. Шкода, що він зараз не з нами. Але це тимчасово. Обіцяю.

– Чого вам треба? – прохрипів Чорногон.

– Нічого. Ми все маємо. А от вам би не зашкодило мати. Наприклад капшук із золотом за поясом. Це дало би було вихід ще до того як я сюди прийшов. Але тепер, коли вже ми з вами таки зустрілися – пропоную поспілкуватися. Чи радше сказати обговорити угоду.

Але в’язень обернувся до стіни. Це означало, що розмову завершено. І він ні на яку угоди іти не буде.

– Ні то ні. – спокійно сказав Монтан виходячи з кімнатки. – Будемо шукати далі бажаючих вийти звідси. Думаю, не всі такі вперті.

І він уже направився йти в наступні двері. Як Сартар показав рукою на інші.

– Ваша світлосте! Сюди!

Двері, на які вказав Сартар були в глибині коридору. І до них ще було багато таких самих дверей. Але той вказав рукою на конкретні двері. Здивований але зацікавлений Монтан пішов туди, куди вказував Сартар. «В’язень, який знаходиться за цими дверима має бути або добре відомий Сартарові. Або місцевий багатій. – думав Монтан. – І добре буде його потрусити. Бо ці багатії такі жадібні до грошей, що навіть власне життя не вміють оцінити належно. Їм, бачте, краще хай гроші в скрині стоять і голова в петлі аніж віддати пару тих нещасних залізячок і мати всі хребці на шиї цілими».

Однак, в цій коморі його чекав ще більший сюрприз. На соломі лежала дівчина. Монтан це зразу зрозумів, лише поглянувши на в’язня. Принц зрозумів, що перед ним не хто інший як сама причина оборони міста – Жамена. Правда імені цієї причини він не знав. Втім, його це мало цікавило. Грошей не буде. А це означає лише одне – треба йти далі. Питання лише навіщо його сюди привів Сартар.

– Ваша світлосте, це Жамена – принцеса. Колишня принцеса.

– І що далі?

– Ви ж не залишите її тут гнити отак.

– А що, приїхав її непутящий братик і привіз гроші? Чи може старий король приніс корону до зали, поки ми тут?

– Ні. Але вона…

– От і власне, що ні! – обірвав його Монтан. – Пішли далі.

– Але ж ваша світлосте! Це вона розповіла мені про все! І я..ну тобто ви…

– І ти вирішив, що я взамін її відпущу? А ти подумав про наслідки, Сартаре!? Ні. бо якби подумав, то вже би мав відповідь. Ти сам бачив яку вона зуміла організувати оборону. А випустивши її – ми випускаємо небезпечного противника. Що ж, я відпускаю її на всі чотири сторони. Але якщо буде бунт – то накажу відділити твою безмозку голову від твого могутнього тіла. Звісно, що буде шкода втрачати тебе, друже. Але інакше ти не навчишся думати.

Сартра зробив низький поклін. І простягнув руку Жамені.

– На, дай їй. – витягнув капшук з моментами Монтан. – Дай їй двох добрих коней і їсти на дорогу. Вдосвіта аби її духу тут не було.

Сартар знав, чому принц так сердився. Якби про це дізнався Антіан або хтось із воєначальників – дівчину б ні за що не випустили. Але зараз вони всі мирно хропли, хто де знайшов собі місце. І це давало змогу непомітно вислизнути з міста.