23

В палаці йшли буйні трапезні частування. Король Антіан піднімав черговий келих за їхню перемогу. І в черговий раз випивав повну чашу міцної рідини до дна. І скоро уже забув рахувати їхню кількість. Аж поки добре вже так впившись Анітан почав мову про короля Фріцека.

– Я бажав би взяти в полон того старого короля. – розійшовся Антіан. – Де ж він заховався? Куди втік?

По залу розійшовся п’яний регіт.

– Я би хотів знати де він! – продовжував Антіан.

– А що буде тому, хто це скаже? – почулося десь з залу.

– Все, що попросить! – крикнув король.

– Я знаю де! – відказав Монтан. – То що ти мені за це подаруєш?

– Усе, що лише попросиш – дам.

Настала тиша. Всі чекали, що почали скаже принц. Що ж він проситиме. Адже, Антіан завжди дотримував слова. І якщо він сказав що дасть – то це зробить. Навіть якщо це буде коштувати йому надто дорого.

– Віддай мені полонених, що у замковій в’язниці. – сказав Монтан. – А Фріцек втік на північ. До свого родича Карстана у Фертенод. Але нам туди зараз не варто йти. Краще пересидіти час дощів тут. А вже потім рушати.

Це було розумним рішенням. Бо хто захоче пертися в таку довгу дорогу та ще й під проливними дощами. Крім того, ніхто точно не знав, як туди пройти, яке там військо. Тай навіть самого мотиву аби туди рухатися не було. Тому, слова принца були для всіх (а в першу чергу для самого Антіана) розумними.

– Одне питання, – зупинив Сина голос Антіана, – навіщо тобі вони? Для чого тобі раби?

Монтан зупинився на секунду. Так, наче обдумував, що має сказати.

– Просто так. Я заберу їх усіх. І сам вирішу, кого куди.

Він вийшов з зали. Принц довго ходив подвір’ям палацу, міряв його з боку в бік своїми твердими кроками. Так, наче щось його глибоко хвилювало. Він якийсь час замріяно дивився у далеч. Туди, звідки вони прийшли. Він згадував. І маленька, скупа сльоза потекла по його молодій щоці.

«Головне аби тато цього не бачив. – обтер рукою сльозу Монтан. – Я ж не слизняк якийсь. Я гідний син свого батька. Не можна плакати. Не можна жаліти. Не можна отак взяти і розплистися у почуттях. Це погано впливає на долю».

Він оглянувся навколо чи ніхто не бачив. На дворі стояла мертва тиша. І лише зрідка було чути голос вартового. І то десь далеко. Монтан повернувся і ішов назад до палацу, де його вже чекав Сартар, один із його друзів.

– Візьми кілька чоловік і ходи зі мною. – сказав Монтан.

– В підвал?

– Так!