22

Прийшла до себе Жамена лише наступного дня. Приємного було мало. Принцеса відразу дізналася, що ніякої допомоги не буде. І що ніхто про неї думати не буде теж. А це означає одне – чекати лише на милість переможця. Але, судячи зі слів Крівото, тієї милості від короля Антіана дочекатися навряд чи буде можна.

– Він навіть мене слухати не хотів про вас. – сказав тихим голосом Крівото.

Так, старий лис змовчав, що вже встиг тим часом подбати про свою шерсть і викупитися з цієї ями. А от більше він нічим допомогти, на жаль, не може. Брехав. Так не щиро брехав, що навіть Жамена не могла слухати.

З іншого боку і його можна зрозуміти. Адже, він щойно віддав тому бородатому варварові половину всіх своїх маєтків. А це, якби хто питав, стільки золота скільки мав сам король. Але це вже питання честі пана Крівото.

А от допомогти бідній ув’язненій він би таки міг. Було б бажання. А от останнього у нього чомусь не було, до слова зовсім. І це не дивно. Бо ж щойно він зміг зав’язати стосунки з новим правителем. І навіть така не приємна річ як тюрма і «Добровільна пожертва половини маєтку» не змінила його амбіцій. І тепер, як ніколи раніше, пан Крівото бачив перспективу. І Жамена в його плани не входила ніяк.

Справа в тому, що у дорогоцінного пана Крівото був син – Гронето. І племінниця – Соліна. Обоє були літеплі. Але саме в них була надія старого Крівото. Сина він планував примістити десь біля двору. А от племінницю можна було б зробити дружиною, ну як що не самого короля, то бодай принца. А чому ні. Дівчина вона вродлива, тиха, скромна. А головне – має велику родину, котра здатна буде підтримати короля у своїх його починаннях. Річ цілком нормальна.

– Я не знаю, що вам сказати принцесо. – продовжував нити старий Крівото. – Чим вам допомогти. Тепер ви залишитеся тут сама. З Клодетою. Ах, як мені важко покидати вас на випадок долі.

Але Жамена не була така наївна, як виглядало на перший погляд. Дівчина мовчки робила висновки, як її давно колись навчила Грвідета, померла батькова сестра, котра опікувалася нею в дитинстві.

Нарешті здихавшись старого зрадника принцеса приступила до розгляду плану як бути дальше.«Нічого, якось дам собі раду сама. – думала Жамена. – Шкода, звісно, що все так виходить. Але ж світ не без добра. Треба надіятися. Тримайся Жамено! Головне тримайся!».

І вона вже навіть дещо почала складати до купи в своїй голові. І як виглядало – ситуація ще не така сильно безнадійна. Хоча, хто може сказати, що буд з ним завтра? Або навіть за годину? Ніхто.

Раптом двері до в’язниці рипнули і на порозі з’явилася чиясь постать закрита довгим плащем з великим капюшоном. Постать просунула ближче до Жамени і зупинилася за кілька кроків від дівчини.

– Хто ви? – спитала вона і подумала, що це прийшов кат.

– Питання не хто я а хто ти? – відповів незнайомець в плащі.

– Я?! Я при… Я проста дівчина. Потрапила сюди незаконно. – раптом почала Жамена.

– Брехня! – повільно відказав той. – Ти – Жамена, дочка Фріцека. Питання в іншому: якщо ти тут – то де він?

– Я не знаю про що ви.

– І знову брешеш. Хочеш аби тебе випустили – то допоможи мені. І повір, ти отримаєш свободу.

– Звідки мені знати, що ви не кат.

– Я особистий охоронець Монтана. – сказав голос і показав королівську печатку. – Тепер віриш, що я не просто так прийшов.

– Вірю. І що це змінює? Ви ж все рівно мене…

– Ні. Але ти маєш нам багато розповісти. І повір, принц словами не розкидається.

Жамена розповіла незнайомцеві все що могла. Її розповідь тривала і тривала. А той лише мовчки слухав. І не перебивав. Нарешті Жамена розповіла все. Так, наче звільнила в середині себе цілу нішу.

– Що ж, – сказав голос в плащі, – ти багато цікавого розказала. Це добре. Я повернуся завтра.

– Краще закінчити все зараз. І не тримати мене тут до завтра.

Чоловік в плащі розсміявся.

– Ти так спішиш на страту, що забуваєш думати. Але я впевнений, принц думає інакше. І завтра ти в цьому переконаєшся.

Він пішов, гримнувши за собою дверима. І залишив лише теплий спогад минулого у повітрі. Того минулого, котрого більше не буде. І котре вона щиро йому розмалювала.

Тепер Жамена жалкувала, що пішла на повідку примарного щасливого моменту. І що так легко піддалася спокусі вийти звідси. Ні, її доля вирішена. Питання лише часу. Завтра це чи сьогодні. А може через день-два. Або й місяць. Все одно надії на щось нема. І не треба себе обманювати.