21

Жамена проснулася від відчуття вогкості довкола. Коли вона відкрила очі то побачила, що довкола наполовину присмерк. «Де ж це я? – подумала дівчина. – Що це за місце?». Але наступної миті почула тихий голос. Це був голос Крівото.

– Ви прокинулися, дорога пані! Як ви почуваєтеся?

– Де я? – спитала Жамена?

– У в’язниці. – спокійно відповів той. – Ми всі тут. Ну не так, щоб всі. Але принаймні ви, я, Клодета і Чорногон точно тут.

– А Ромасон?

– На жаль принцесо. – розвів руками Крівото. – На жаль.

Отже, вони програли. Сили Антіана вдерлися в місто. І зараз у палаці оці варвари ділять здобич. А їх тут закрили аби потім усіх стратити. Або віддати на поталу звірові. Який жах. Але дороги назад уже нема. І єдине, що їй залишається – це чекати свого страшного кінця.

– Значить, все скінчено. – спокійним голосом сказала Жамена. – І ми звідси вийдемо востаннє. Аби померти.

– Не думаю. – прошепотів Крівото.

Він уже встиг через нову охорону дати знати своїм людям. І ті, в свою чергу, вже пішли до палацу аби виторгувати його життя. І ще можливо життя Жамени. Якщо новий король цього захоче.

Втім, він особливих надій на це не покладав. Бо вже вечоріло а ніякого сигналу про якусь домовленість чи угоду не надходило. Але казати правду принцесі він теж не хотів. Навіщо розчаровувати ще більше перед імовірним кінцем. Давати надію. А тоді забирати. Це безчесно. І жорстоко.

– Клодето, – озвалася Жамена, – що зі мною сталося?

– Ви втратили свідомість від удару. А тоді вояки Антіана постягували усіх сюди. Я потрапила, коли намагалася вас витягти з бою.

Принцеса поворухнулася і відчула на собі присутність обладунків. Але чому вона нічого не пам’ятає? Та це не головне. «Є як є. А далі побачимо. – думала вона. – Дізнавшись, що я дочка короля вони мене точно стратять. Виходу нема».

– А що з нашими послами?

– Принцесо, вам краще про це зараз не думати.

Дівчина розвернулася і знову поринула у забуття. Вона наче і не спала. Чула, як стишено між собою про щось перешіптувалися Крівото з Чорногоном. Як рипнули двері. Як Чорногона забрали і повели кудись. Як Клодета тихцем заплакала.

Але вона що раз більше провалювалася у сон. Такий солодкий, тихий, кольоровий сон. І більше нічого її не боліло. Нічого не турбувало. Все було легко і спокійно. Вона засинала.