20

Битва завершена. Ще де не де жевріло не догоріле дерево, котре не давно ще було перешкодою для ворога. Ще де не де було чути брязкіт заліза. Але хмари над Ктіфором розходилися і поставала цілком інша картина. Гомін бою стихав.

Антіан в’їжджав в місто оточений численним почтом своїх військ. Він оглядав місто, наче смакував якусь нову страву. Бо і справді дивитися було нащо. Краса підкореного міста вражала.

– Це не місто – це суцільний палац! – вигукнув Лекон.

– Ні! – усміхнувся Антіан. – Палац отам.

І він вказав рукою на високі шпилі, що здіймалися над містом. Там був палац. І саме туди вони рухалися. Скоро вони побачать справжню розкіш.

– Тільки настирливим усміхається щастя. – сказав до свого сина Антіан. – Що скажеш, Монтане?

– Думаю, що там. Головне не втратити тут голову.

– Слушна думка. Багатство затягує.

– Не переживай Харунасе, тобі це не грозить.

Вони наближалися до палацу. І кожен з них бачив серед усього того щось відмінне. Антіан бачив красу і розкіш. Монтан бачив з кожного вікна лучника із засідки. Лекон незчисленні багатства. Харунас могутність колишніх володарів. Сквар здійснену багаторічну мрію – побачити красу Великої Долини. І кожен був сп’янілий від цього.

– Що будемо робити з організаторами оборони? – спитав по якісь хвилині Сквар.

– Нічого – безтурботно відповів Антіан – Головне дізнатися де король і його син. А ті решта для мене не мають важності. Хай Монтан займеться ними.

– Нарешті! – сказав Лекон і першим зіскочив з коня аби взяти вузду Антіанового коня, коли король злізе з сідла.