17

А тим часом палац у Ктіфорі кожен день наповнювала все дужча паніка. Старий король давно вже відвиклий від будь-якого роду війн, сутичок і взагалі будь-яких інцидентів перелякався в смерть, коли почув про вторгнення в його королівство.

Старий Фріцек колись був чоловіком сильним. Але на старість так розпиячився, що став слабохондриком. Абсолютно безвольним і апатичним. І від часу, коли він отримав корону від свого батька, великого Фрейна, багато часу минуло.

Колись молодий, сильний, розумний – сьогодні він був лише відлунням колишньої слави великого короля Фріцека Брандата. Тепер з дзеркала на нього дивився стара розвалюха а не той красунчик, який прийняв трон багато років назад. Тай на свого сина, Гверлома, у нього великих надій. Той зовсім не тішив свого батька.

Єдиною, хто не давав йому повністю впасти у відчай була Жамена. Вона єдина рішуче наказала збирати лицарів. Вона зібрала раду усіх батькових міністрів. Вона скликала усіх вельмож королівства. Королівством почали поширюватися різні чутки.

Гверлом весь той час знаходився у своєму замку, в Хріоні, у кількох днях їзди на північ від Ктіфора. Він абсолютно нічого не думав. Принц сказав, що сам очолить лицарів і рознесе тим дикунів, що перевалили через гори і топчуть його траву. Але насправді долучатися до походу він зовсім не спішив. І мав на це всі причини.

Він дізнався про усе, що відбувалося на болотах Хаймені. І від почутого у нього душа скотилася аж до самих п’ят. Тому і чкурнув у свій замок, котрий ще дід Штарно перебудував у неприступну фортецю. Там було спокійніше. І надійніше. А армію вести доручив Сквалорові.

– Адже ж, він військовий! – сказав принц. – До того ж, головного начальника війська я колись зможу знайти й іншого. А якщо зі мною щось станеться, то хто буде сидіти на троні!

Ось так аргументувавши свою відсутність на раді принц і далі поринув у свій світ розваг і пустощів. Правда у меншому об’ємі.

А вирішення проблем впало на плечі старого Фріцека. І його дочки, котра до того ж, не мала права на трон. Але зараз про це ніхто не думав. Треба було рятувати становище. Але стояло питання – як?

Бо після того як почули, які «сюрпризи» знаходяться в таборі Анітана – то частина лицарів мало-по малу почала повертатися назад до своїх домів і лагодитися тікати з королівства. Деякі планували рушати на північ, в Тердоміну, до короля Ференера. Інші планували на захід до Харду, столиці могутньої імперії Хломандії. Ще інші у північні князівства. І там, на межі з Пустельними землями починати нове життя в сусідстві з гномами і лісовими дреками, на половину людьми на половину духами.

Мало хто залишився. а ще менше хотіли йти і воювати. Для чого? «Якщо Антіан просить корони – то може хай би собі взяв її тай по справі!» –  говорили вони між собою.

А після того як почули про поразку біля ріки Рокок – то зовсім втратили будь-яке бажання навіть думати про порятунок корони. Всі займалися порятунком власних тіл.

Лише з невеликими рештками військ Сквалор спробував зупинити сили Антіана, котрі були уже на іншому березі річки. Але нового бою не відбулося. Лицарство як побачило, що поруч Антіана на коні знаходиться стражник а збоку на ланцюгах тримають роз’яреного норогорна – то покидало поле бою без жодного слова. Так, що повністю оголило фланги. І тим самим дало можливість воїнам Антіана розбити рештки, які ще чинили спротив. А заразом і захопити в полон і самого Сквалора.

– То це так ви зустрічаєте свого нового пана. – з неприхованою насмішкою сказав Антіан, коли до нього привели полоненого ватажка війська. – Я ж просив привести корону. А не збирати військо.

Той мовчав.

– Шкода, що ви не дуже розумієте мою мову. Я ж просив. А тепер вимагаю.

Антіан зняв з себе обладунки. Він випив холодної води з глека. А тоді повернувся до полоненого.

– Через два дні ми вирушимо під стіни Ктіфора. Скоро ваш король буде в моїх руках. – тоді обернувся до охоронців. – Візьмемо його з собою. А поки що до ями.