16

Серця похололи від жаху у всіх, коли почули голос звіра з болота. Це було щось схоже на свист. Чи радше на голосний якийсь вигук. Але вигук голосний, пронизливий, страшний.

Монтан з своїми людьми був захований далеко. Вони тримали напоготові ланцюги зі спеціального заліза, викувані недавно спеціально для цього. На них були нанесені різні зображення. Це символи центерових заклинань. Так він буде утримувати звіра у своїй владі. Тепер лише питання витягнути це чудовисько із його лігва.

Голос повторився знову. Але тепер трохи ближче. Значить звір йде. Головне зараз не проґавити момент. Монтан ще сильніше припав до землі. Звір не має чути його. Інакше все провалиться.

За мить з зарослі появилася величезна рогата голова. Це було воно – чудовище. Все, як і описував Оран. Видовище ще те. Але Монтан дав сигнал і всі почали діяти за умовленим планом.

Лаомарокон знаходився біля принца. Старий маг мав два завдання. Перше – це взяти під контроль звіра. А друге – якщо піде щось не так, то він має охороняти принца Монтана.

Раптом, звір, який на якусь мить завмер – різко скочив вперед і в одну мить опинився перед ровом де знаходився у своїй схованці Оран зі своїм сином Машуром. За якусь мить там почулися дикі крики. Це означало лише про одне – там більше нікого нема. Монтан дав знак аби з різних сторін почали відволікати.

З різних сторін почали підніматися лучники і обстрілювати трарюку. Однак, стріли не надто бралися клятого норогорна. Як і говорили канаги на обіді. Стріли наче розліталися. Це не радувало зовсім. Але діяти треба було.

Тоді Монтан наказав Лаомароконові почати заклинання. Інакше, їх всіх душе швидко не стане. Леосорт трохи піднявся і почав щось бурмотіти на своїй, староблатанітській, мові. Тварюка на якусь мить замерла. А тоді наче сонна поплелася в бік леосорта. І за кілька кроків від нього знесилено впала.

В цю мить Монтан разом із своїми людьми вискочив зі своєї схованки і швидко одягнув кайдани на знерухомленого норогорна. За мить звір знову почав приходити до себе. А леосорт сидів на камені над ровом, у якому вони ховалися.

– Дякую. – сказав Монтан звертаючись до Лаомарокона. – Ану хлопці, гляньте що з ними – звернувся він до своїх людей і вказав рукою на рів, де сидів Оран.

Один з них підбіг до краю рову. Але швидко повернув назад.

– Вони більше не з нами.

Звір потроху приходив до себе. Але сила ланцюгів, в які його закували, не давала йому повернутися до своєї попередньої сили. Тому він просто ревів і брикався.

Тепер Монтан бачив повну силу звіра. І, судячи з усього, ставав по трохи другом для леосорта. Це неабияк тішило його молодечий запал.