15

В таборі харасунів було людно. Їхній канаг запросив до себе в гості самого Антіана, короля земель, що за горами. Довгими рядами сиділи харасунські вельможі. Короля запросили до великого білого намету. Ам стояв великий стіл з усякими наїдками і напитками. Сам Оран вів під руку короля Антіана.

– І чим же я удостоївся такої честі? – спитав Антіан.

– Ми чули. – почав Оран. – що ви плануєте похід на Ктіфор. Це наші давні запеклі вороги. Тому ви і вирішили, що ви допомога послана нам великим оком провидіння. Вони хотіли нас всіх знищити. Але занадто вони вже незграбні для цього.

– Чого це незграбні? Сквалор досвідчений чоловік. Під його командуванням вони багато чого би змогли.

– А Сквалор?! – усміхнувся Оран. – Так, він розумний. Але там все вирішує інша річ. старий Фріцек більше довіряє своєму непутящому синові – Гверлому аніж генералові Сквалору. І уьому їхня проблема. А наша радість.

Антіан витягував зі сп’янілого Орана всю інформацію про долину, про її правителів, їхні сили, ставлення народу. А задоволений Оран розказував все, геть усе чисто без жодного утаєння. Так, наче на допиті. Видно, що старався якомога краще показати себе. Але для чого? А от цього Монтан якраз і не розумів.

– У нього ж є військо! – шептав він Леконові. – У нього є багато коней, стада цілі. Він має багато золота. Чого ж іще треба?

– Хто його знає. – відповів той. – Він і мені дивний видався. Наче такий владика тут, у степах а так низько кланяється. Щось мені це не дуже подобається. Але…

А кланявся Оран справді низько. Так, наче васал перед новим сюзереном витанцьовував. Аж не приємно було збоку дивитися. Видно щось таки мав на думці цей старих хитрун, коли вирішив таким чином запобігти ласки у чужого правителя.

– Мені цікаво, чому ж ви самі не змогли подолати їхні сили, якщо кажете, що у королівстві така розруха? – повертався до старого питання Антіан.

– Ми могли. І на Ласонію походи ми робили. Але люди Норгона… – і старий замовк.

– Що з ними сталося?

– На його поселення напала страшна потвора – Лангук. І всіх їх винищила. Тому ми і звернулися до вас. У вас є стражник. І є леосорт. Вони б могли нам допомогти.

– Як?

– Цю тварюку не можливо знищити такою зброєю. Їх можна знищити лише за допомогою магії. І то сильної магії.

Усі перезирнулися. Що ж це за трарюка така, що її не можливо знищити простою зброєю? Але ніхто не наважився питати. Тоді Оран сам продовжив.

– Це величезна потвора. Вона більша від коня в декілька разів. Має чотири лапи, довгий м’язистий хвіст і довгу шерть. Морда у неї як у коня. Але більша і має багато зубів. А на голові має чотири роги, два більші і два менші. Лапи у неї з пазурами. І ще, вона швидко рухається. Переважно у темряві.

Що ж це таке може бути? У всіх присутніх аж серце забилося від такого опису.

– Живе воно. – продовжував Оран. – на болотах Хаймені, що на півдні степу.

Цього було достатньо аби зрозуміти куди ділася вся міць степової армії. Якщо трарюка така сильна і така непереможна, то треба якось допомогти нещасним. Але чи стражник захоче. А про «оте-от» взагалі складно говорити. Центер це ж не якийсь там простий маг, ельф чи навіть лісовий друг. Це творіння ще те. І тому, спочатку ще треба буде його переконати в тому. І Антіан обдумував як це зробити. Головне щоб був і вовк ситий і вівці цілі. І тут не все так просто. Вони ж самі ще не знають ані силу леосорта ані його характер. Тай стражник теж темна фігура. І хто там знає, чи одне темне тіло захоче знищити інше.

Хоча, в принципі, і вибору у них аж такого не було.