8

Дорога йшла в гори. Нарешті вони вже майже біля підніжжя. Ще кілька сотень кроків і військо Анітана увійде в ауру Драконових гір.

Позаду залишалися села і міста із запашними булочками в печі, тишею рідної домівки і надійно укріпленим муром. Залишалися і минулі дні, сповненні веселощів чи жалів, гулянок чи скорботи, роботи чи байдикування. І кожен, можливо востаннє, озирався на цей затишний рай і пускав скупу сльозинку з очей покидаючи його.

Єдиними, хто навіть не оглянувся були Антіан і його син Монтан. Ці двоє їхали разом. Але мовчки. Обидва просто дивилися в перед потупивши очі. Чого вони чекали побачити? Чи кого? Хто його знає. Швидше за все нікого і нічого. Просто в світ за очі. Аби лише подалі від цього всього.

Антіана гнала лють. Він шукав можливостей показати себе як справжній герой. Аби раз і назавжди заткнути рот Брандомірові. Щоб той більше ніколи не думав, що Антіан отримав корону за рахунок його сестри.

Їхали не зупиняючись. Лише зрідка до Антіана під’їжджав гонець від авангарду і сповіщав що дорога чиста. Король кивав головою і відпускав вершника. А тоді далі мовчки продовжував шлях.

Зупинилися аж коли уже навколо добре стемніло. Біля руїн старої сторожової вежі, уже на самій границі в горах, розклали табір. Військо розклалося на відпочинок. Лише вартові перегукувалися між собою сповіщаючи один одного про ситуацію.

Антіан не спішив спати. Перш за все він зібрав біля себе всіх своїх генералів і почав складати план на наступний день. Адже, саме наступного дня вони увійдуть в землі гродорів, залишки яких ще залишилися і бродять десь по горах у пошуках чогось.

– Полювати на них не будемо! – засміявся Антіан. – Бо нащо нам того. Але обережним бути треба. Гродори хоч і не такі сильні. Однак, вони можуть нападати на тих, хто подумає десь відстати.

– Можемо піти іншою дорогою. Тою, що південніше. – запропонував Харунас. – Це нічого не змінить. Зате буде безпечніше. Бо і наші розвідники кажуть, що прохід там кращий. Аніж той, куди ми прямуємо.

– Тобі би лише щось легше, краще, простіше. – відказав Лекон. – Ваша високосте, думаю, нам вартує йти в цьому напрямку і далі. І не звертати нікуди на південь. А що скаже Сквар?

Старий Сквар лише кліпав очима. Він не знав, що сказати. Бо страх того, що він тут колись пережив, не давав йому можливості думати. Однак, старий все ж таки спромігся дещо відповісти.

– Думаю, Харунас має рацію. Те, що тут живе – знищить усіх нас.

Така відповідь змусила всіх дещо інакше подивитися на ситуацію. І навіть сам Антіан трохи обм’як в цьому питанні.

Тому, після довгих роздумів і суперечок вирішили йти південною дорогою. Там, де безпечніше.

– А зараз всі спати! – сказав Антіан. – Завтра на світанку вирушаємо.

Всі порозходилися. Залишився один лише Монтан.

– А ти чого не йдеш спати? – спитав Антіан.

– Не хочу.

– Переживаєш? Страх – це нормально. Я теж боявся. І боюся. Але ж ми…

Хлопець мовчав. Він не знав, що сказати. Щось поволі змінювалося в його житті. Але що саме він не розумів.