7

Однак, сон ніяк не вплинув зміну планів Антіана. Він лише їх трохи підкорегував. І не більше. Король починав збирав військо.

Але перед тим на трон посадив свого старшого сина – Трабаніда. Хлопець був хворобливий. Тому в похід його брати було небезпечно. Але він був розумний. Тому міг набагато більше зробити тут. Доки сам Антіан буде вештатися хто знає де.

З ним збирався в похід наймолодший – Монтан. Юнак сильний, відважний, вольовий. Але примхливий і запальний. Самому ж Монтанові було років шістнадцять. Але він вже давно показав «свої зубки» на багатьох турнірах. І при потребі міг керувати частиною (а той цілим) військом.

Саме тому Антіан любив його найбільше. І хотів передати колись корону йому. Але залишати цього шаленця самого зараз було небезпечно. Мир з Брандоміром був хиткий. І лише наявність сестри Алламани, дозволяло стримувати їхню неприязнь, котра почала проявлятися в останні роки що раз то більше.

І не дивно. Адже Антіан був проголошений як переможець Сантаріса. І при цьому жодного слова не було про Селену, сестру Брандоміра. Бо ж саме вона пожертвувала собою. А не Антіан.

Брандомір любив свою сестру. І таке викривлення історії, яке почало носитися останнім часом між столами його дуже сильно ображало. Якщо просто не виводило з себе. І лише Алламана могла стримати його лють.

Антіан про це знав. Але не сказав жодного слова аби це не продовжувалося. Так, що виходило наче б то він і сам це підтримував.

Лише Трабанід був в гарних відносинах із Брандоміром. Хлопець був досить частим гостем у короля Семицарства. Він любив читати. Тож Брандомір дозволяв йому користуватися колишньою бібліотекою Селени, де було багато заховано різних знань.

Там хлопець познайомився із Тіаною, племінницею Брандоміра. Тепер вони у двох осилювали записи, які залишила після себе Селена. І так мало по малу полюбили одне одного. А розсудлива Алламана представила це своєму чоловікові як реально єдиний можливий союз із імперією. І як би там Брандомір не ставився до Анітана а свою згоду на таке дав.

Антіан у свою чергу теж не заперечував. Але великих надій на «цих двох» (як він висловлювався) не покладав. І лише тепер, коли постало питання походу, з важким серцем Антіан посадив «цих двох» на троні. І тим самим забезпечив собі надійний тил.