6

А от думати Антіан уже давно не любив. Його просто захопила ідея незвіданих земель. Звісно, якщо вони є. Бо ж завжди говорилося, що далі Драконових гір нема нічого. І лише Пустка Небуття, в котрій знаходяться гродори. Ну або ще центери – істоти з тулубом коня, голово людини на якій є два баранячі роги. Іноді вони мають крила. І більше там нічого жити не може.

Сама ж по собі Пустка Небуття становить холодну долину. У ній нічого не росте. І лише холодний злий вітер жене темний пісок і сухі колючки Клао. Це долина, де колись збиралися маги. Звідти вони могли проходити у вищий світ через вікно Очищення. Але це було дуже давно.

Звісно, що попастися в руки, а точніше в лапи, центерам (бо вони мали окрім чотирьох кінських кінцівок ще й дві лапи) було перспективою такою собі. Але можливо там і справді є королівство Західного Сонця. А заодно і джерело Вічності. Хто його там знає.

Якщо ж там є королівство, як говорив старий Сквар, то ніяких гродорів там напевно нема. І тоді всі ці байки, які придумали старі пройдисвіти, такі як Шахні-Ого, є лише перешкодою аби ніхто не вийшов за межі котрі вони здатні контролювати.

Що ж, в такому разі, він – Антіан Могутній, перейде Драконові гори. Він спуститься з них на іншу сторону і докаже усім, що це обман. Дешевий, брудний обман. І тоді всі зрозуміють за ким правда. І хто справжній господар усього. Антіан доведе, що їх просто тримали в страху. і тоді… Тоді він стане не просто імператором, не просто правителем.

Такі думки томили п’яним дурманом голову. Вони гуляли навколо нього наче коні в табуні, викрешуючи що раз нові і нові іскри амбіцій своїми не видимими копитами. І від цього його розум ще більше запалювався. Аж поки врешті решт Антіан знеміг. Він ліг і заснув.

Сон був чудесним, світлим, ясним. Таким, яким не був навіть у найкращі дні дитинства. Такого сну чоловік не бачив вже давно. Все навколо буяло, цвіло. Світило сонце. По площі гуляли якісь люди.

Він йшов і роздивлявся на свої творіння. Все радувало око. Одне краще від другого. І радість розпирала груди від того, що він таки зміг. Антіан аж забувся так його причарувало ото все побачене.

Але не довго він тішився тим всім. Раптом Антіан побачив біля себе свого старого вчителя Матаса.

– Ти? То ти повернувся? – здивовано скрикнув Антіан.

Він радий був обняти його. Але той відштовхнув його рукою.

– Чого ти, Матасе?

– Ти – Зло! – промовив Матас. – Глянь на себе!

І в мить Антіан поглянув в калюжу біля якої стояв. Звідти на нього дивився Сантаріс. Антіан аж сіпнувся назад.

– Не може бути! Ми його знизили!

– А в собі ти його знищив!? – грізно сказав Матас. – Поглянь навколо! Що ти бачиш?!

І раптом картина повністю змінилася. Все кудись почало зникати. А натомість почали з’являтися хрущоби в яких метушилися люди. Вони були всі висохлі і сірі. Діти гралися старими черепами корів,коней, кіз. Одягнуті в лахміття, вони мало чим відрізнялися від гродорів. Маленькі, худенькі, бліді.

– Як же це так? – спитав Антіан. – Я ж скільки всього роблю для людей!

– Ага, для людей! – уїдливо усміхнувся Матас. – Ти це робиш аби прославити себе! А не заради людей. Твоя гординя будує мури! А люди тут помаленьку помирають без надії на краще. Це ти їх замуровуєш в оті, свої стіни. Бо тобі все мало. Ти хочеш перетворити кусок болота на нащо? На золото? На вічність? Нащо?

Антіан мовчав. А що сказати? Що відповісти на це?!

– Ти дав надію людям. А тепер її забрав. То хто ти після цього! Вони вірили тобі, твоєму слову. Вони вірили, що ти хочеш добре. А що вийшло!? Ти і є Сантаріс!

Ці, останні слова лунали у вухах Антіана наче відлуння в горах.

Антіан прокинувся. Він довго не міг прийти до себе. Невже цей сон правдивий. Він підійшов до дзеркала і глянув. Звідти дивився молодий, вродливий мужчина в гарній одежі. Ні, він не Санатріс. Того давно нема. його знищили. А він – Антіан! І не інакше.

А будівництво таки треба трохи зменшити. І постановити аби роздавали людям хліб безкоштовно по всій імперії.