32

Нарешті почалися спроби відкрити двері. Чути було як хтось голосно свариться на когось. Це напевне був Сантаріс. Швидше за все він гримав на своїх сторожів, які там безпардонно проспали вторгнення в лігвище. Скоро почулися перш спроби відкрити двері. Потім почалися різкі удари по них. Після того як не змогли виважити тож почали били сокирами і ще чимось гострим.

Селена гортала сторінку за сторінкою. Але марно. Ніде нічого не було. Дівчина вже почала падати у відчай. Аж раптом її пальці зупинилися на якісь сторінці.

– Одягни корону – крикнув Антіан.

Корона являла собою обруч шириною в чотири пальці. Зверху цей обруч був оброблений і мав різні виступи. А по тілу мав багато камінців, котрі наче були втиснуті в його середину. Тож такий предмет було легко запхати в сумку і пронести куди треба.

Селена натягнула корону на голову а перстень на вказівний палень правої руки. В ту ж мить дивна ясність огорнула дівчину. Її обличчя засяяло наче саме світило. Тепер воно випромінювало ясність, котра розходилася по всій кімнаті виганяючи темряву з усіх закутків.

У той самий час книга піднялася над місцем де лежала і в повітрі почала сама гортати сторінки, від котрих тепер теж виходило світло жовтувате сяйво. Селена взяла в одну руку скіпетр а в іншу меч. Тепер її очі були повністю одного кольору. Устами вона шептала якісь заклинання. І були видно, що знаходить в трансі. За якусь мить обидва предмети в руках Селени теж почали світитися. Меч став подібний до вогняного язика, який горів ясністю. А скіпетр став немов розжарене залізо в кузні.

Слуги Сантаріса нарешті пробили дірку в дверях. І світло линуло до них. Почувся писк, зойк. І все стихло. «Отже, тут всі одної масті» - подумав Антіан. Тепер було питання як далі. Але книга, яка тепер повністю відкривалася для Селени, сама рухала події.

А наступної миті стіна між кімнатами впала від землетрусу. Це Морок казився в своєму вічному полоні, з котрого він мав намір пройти у світ Фріенленду, щоб його підкорити собі.

На другому боці, під стіною, стояв Сантаріс. Від світла, він весь аж згорбився і скрутився. Тепер, при цій ясності, було видно його худу, висохлу статуру. Лице, чи вірніше те, що від нього лишилося, являло собою зморщену, суху, темну пляму на фоні стіни. Величезні очі ями, глибоко запалі очі, череп обтягнутий шкірою і кілька зубів, які виглядали гострими іклами догори з під нижньої губи. От і вся краса Сантаріса. Тепер вона була оголена. І Антіан зміг побачити того, хто позбавив життя його батька. А його самого усього.

З за дверей виглядали перелякано антари. Вони знали своє безсилля супроти такого. Тому і завбачливо поховалися.

– Пане – пищав один із них – Пане мій, ховайтеся!

І в наступну мить світло витягло його з безпечного сховку і потягло до середини. Видно було як нещасний горів як сухе поліно. Крик і зойк накрив приміщення. Всі застигли в очікувані нового удару.

З низу почулося їдке шипіння. Потім все затряслося. Сантаріс спочатку стояв нерухомо. А потім зробивши знак своїм посохом почав відступати до дверей. Але в останню мить, коли одна його нога вже встигла стати на поріг ясність стала ще сильнішою і змахом меча Селена прошила його плащ. Крик знову заповнив вуха. Але це був не людський крик. Так людина кричати не може. Це був крик якоїсь істоти. В ньому була викладена не біль а злоба, ненависть, лють.

Плащ рятував Антіана від обох сторін. У ньому він міг знаходитися поруч з Селеною. Сантаріс ховався у своїх темних коридорах. І аби його здолати – треба аби всюди проникло світло. Тому він скочивши розбив інше вікно, яке було ще цілком закритим. Нова хвиля світла залила кімнату.

Антіан вибіг в коридор. Він бачив як Сантаріс кудись поспішав. І мусив стигнути за ним. Десь же має бути ще його сестра – Алламана. А де саме вона захована знає лише Сантаріс.

І лише зараз Анітан замітив в кінці коридору одні двері. Туди і рвонув хлопець. Двері були замкнені. Тож довелося їх ламати. І він не прогадав. За дверима Антіан побачив велику кімнату і сходи на гору. він довго не думаючи рвонув туди. Сходи вели до широкого залу, в котрому як і всюди було наполовину темно.

Антіан розбив одне,друге вікно і впустив бодай то слабке денне світло, яке було за стінами. Він почав пробувати відкрити двері. І вони відчинилися.

В кімнаті на ліжку сиділа дівчина. Вона була гарненька. Світло-русяве волосся спадало на її плечі. Вона дивилася на незнайомця своїми голубими очима. Маленький ротик було відкрився щось сказати. Але слів не було.

– Хто ти? – нарешті прошепотіла налякано вона.

– Антіан – відповів хлопець – А ти Алламана?

– Так. А звідки ти знаєш моє ім’я?

– Я твій брат! Вставай, ходімо!

– Але ж Сантаріс! – з жахом глянула на нього дівчина.

– Ходімо! – повторив той.

І вони побігли сходами до низу.

А тим часом Селена повністю поглинула книгу в себе. Тепер вона сама була схожа на жаринку. Селена піднялася у повітря. Тепер вона пливла між підлогою і стелею. А її світло розсікало всю темряву довкола, знищуючи заодно всіх слуг Сантаріса.