27

Війська з усіх сторін приближалися до села Шаломом. Сили Сантаріса були просто вражаючі. Тисячі хорамів топтали трави і з дикими риками рухалися вперед, знищуючи і руйнуючи все на своєму шляху. З ними нога в ногу йшли кінні війська Віквіліна.

Збоку тягнулися кардоські найманці зі своїм лідером – королем Храст Малошем. Вони тягнулися вздовж річки Сур і лише недавно об’єдналися з головними силами.

Крім того, пішла поголоска, що в свої печері проснувся король драконів. Це ще більше наганяло страх не жителів сіл. І цей не видимий, нічим не підтверджений страх робив їх повними рабами. Вони готові були схилити голову перед драконом і Віквіліном. Так, вони були готові на все аби лише цей дракон не спалив їхні домівки. Та чи помогло це їм?

Вогонь з глибини грудей дракона пожирав все. Він вивергався довгими, світлими майже білими язиками. Величезна, темна потвора, котра породжувала цю стихію повільно брела вулицею одного із селищ, котрі були виступили проти Віквіліна. Довкола вже майже не було нічого. І лише згарища, ці страшні світки недавньої катастрофи, нагадували що колись тут було життя.

Всі, хто вцілів тікав через ліс до ріки Сур аби перебратися на другий берег. Там, за кордоном води більшість баронів була проти Віквіліна. Тож до часу він туди не потикався. Але буде зараз? Чи вдасться воді стримати це? Та ніхто про то не роздумував. Всі старалися якомога швидше втекти.

Не кращою ситуація була і довкола самого Ортеану. Місто було гарно укріпленим. Але не настільки аби витримати удар таких сил.

Барон Краум, ще за кілька тижнів до того, як йому донесли про події в західній частині імперії, взяв владу в місті в свої руки. Тож зараз тут кипіла робота. Одні звозили харчі для того аби можна було протриматися в облозі. Інші копали додаткові рови, в котрих мала бути вода. Це забезпечить місто від удару. Ще інші робили дахи над усім містом. І не просто дахи а цілі щити обковані залізом. Це дасть змогу уникнути «бридкого подиху холодної істоти». Всі старалися якомога краще зробити свою частину роботи. Бо він кожного клаптика залежала ціла конструкція.

Крім того, Краум наказав вичистити всі підвали, льохи, нижні поверхи будівель. А ще накопати і углибляти нові. Аби люди мали де ховатися. А сам тим часом збирав лицарів. Краум розумів, що рано чи пізно вся та «братія» з’явиться під стінами Ортеану. Головне аби вони змогли якомога краще укріпитися.

Прибув посланець зі Східного Міражу і приніс йому лист. Від Матаса. Матас знав про всю ситуацію. Він також давав деякі настанови що і як краще зробити. Також він обіцяв допомогу. Але коли саме написати (само зрозуміло) не міг. Також рекомендував відправляти простих людей в фасурейські степи. Там вони будуть у відносній безпеці.

Все це Краум вже давно зробив. І як тільки буде закінчено з підготовкою він відправить усіх «лишніх». Залишитися мають лише лицарі і тринадцять східних баронів. А поки що в місто кожен день прибували і прибували валки людей.

– Поки що Ортеану в надійних руках – сказав Матас – Але це лише час. А далі? Облога міста буде. І буде жорстока. Сили Сантаріса ростуть з кожним днем.

– Як нам бути дальше?

Запанувала тиша.

– Думаю, нам треба потрапити до палацу Сантаріса, поки його нещастя і жахіття копошаться по долині – сказав Антіан.

– Думка не погана. Але для чого? – спитала Кретоноя

– Знищити Сантаріса і дзеркало – встряв в діалог Дербер – Думка розумна. Але хто це зробить?

– Я – відповів Антіан.

– Допустимо. Проникнеш ти в палац. А далі що?

Тривала довга і важка розмова перш ніж всі прийшли до єдиної думки.

–Що ж – нарешті сказав Матас – Нарешті ми вирішили. Тепер головне аби це вдалося.

Тепер перед всіма стояло одне-єдине завдання – подолати Сантаріса. І для цього терас було залізти у його лігво. Справа це буде не легка. Якщо й взагалі можлива. Бо хто знає, чи не попередить Морок свого «улюбленця». А втім, наляканий Сантаріс ще краще.

Сам він ніколи не вирізнявся ані фізичною силою ані великим розумом. Однак, дуже прагнув володіти всім. І правити іншими. Тому і тягнувся до чарів. Аби за допомогою магії досягти бажаного. І якщо чесно, то це мало йому помагало. Бо ж, по суті, його владу до сьогодні ніхто особливо не признав. Ну як не признав – признав. Але зі страху. А не з любові. В тому і полягає різниця між справжнім правителем і узурпатором. Останнього ненавидять. І він ненавидить. Його влада тримається на примусі, на чарах, на страху.

І Санатріс це розумів. Але розумів це по-своєму. І доки він у сильному палаці – доти влада в його руках. Головне дочекатися появи Мороку. А тоді вже його ніщо не зупинить. Тому слід було в першу чергу і збутися Сантаріса.