25

В загін входили Мантуан, котрий мав знайти кількох гномів, Селена, котра мала навики чарівниці, Кретоноя, Антіан, ельф Глуст, Чарсло і його друг Сарло. Компанія зібралася така собі. Кожен з них мав своє бачення щодо подальшого майбутнього у своєму світі. І лише єдине, що їх об’єднувало – це біда, котра насувалася все більше з кожним днем.

З Глеасу спочатку вирушили кілька возів гномів, котрі везли золото для короля Храст Малоша. Але цього разу вони схитрували і взяли більше возів, в котрий посмітили деяких членів походу. Решта мали рухатися на північ в ліси і там особливими стежками пройти до Кардосу. В умовному місці вони мали зустрітися.

Спочатку все йшло просто прекрасно. Гноми під керівництвом Мантуана дісталися цілі. Вони вислідили розташування таємної кімнати, підплатили сторожу і встигли забрати звідти корону перш ніж хтось про це міг здогадатися.

Але на зворотному шляху їх засікли омуси. Тож треба було відриватися щосили. Гноми покинули свої вози і пересіли на коней пощезали в хащах лісу так швидко, що за ними решта навіть не встигало.

Корону дали Антіанові. І вони обоє з Селеною гнали чимдуж за гномами. А Чарсло, Сарло, Глуст і ще кілька людей залишилися прикриватися їх. Вони відставали втікачів. І тепер їхня головна місія була збити з дороги проклятих вершників.

Це їм спочатку вдавалося. І вони змогли заплутати сліди. Але врешті заплуталися в лісі і вони самі. Тож мусили вийти на відкриту місцевість, де їх знову засікли омуси.

Між тим Антіан з друзями гнали коней як навіжені. Вони навіть не оглядалися назад. І не знали, що дехто з загону відстав. І тільки під кінець, коли вже змінили другу пару запасних коней, хлопець побачив зміни. Але було пізно. Треба було швидко рухатися далі. Бо навіть зараз вони не були в цілковитій безпеці.

Ніч і день вони мчали без зупинки. Аж поки надвечір прибули до священного дуба, що стояв на невеликій галявині тут посеред лісу. Нарешті можна було бодай трохи перевести дух.

Антіан зсунуся з коня і знеможений просто відразу заснув.

Далі дорога була не така важка. Вони їхали швидко. Але вже ніхто так не гнав. І тільки тоді вони дозволили собі заговорити. Першим озвався Анітан.

– А як же решта знайдуть дорогу? – спитав він гнома.

– Ніяк – відповів той – Їм цього вже не треба.

– Як це не треба?

– Так. Вони більше не з нами, Антіане.

Хлопець лиш встиг відкрити рота. Але звук подати ніяких не міг.

– Не дивуйся так. Проти омусів важко смертному. Вони хоч і мерці але сильні. Ну хіба що візьмуть їх в полон. Але це навряд.

– А що візьмуть, то що з ними буде?

– Сантаріс буде мучити. Аби здали спільників. А якщо відмовляться … то хто знає…

Дорога вела далі на схід. Аж до самої великої води. Аж недалеко перед берегом вона звертала на південь і тягнулася до Глеасу. Їхати було ще довго. Сил більше не було. Були перші втрати. Але рухатися треба було далі.