20

Алламана сиділа в своїй кімнаті. Дівчина була в подавленому стані. Вона розуміла, що рятувати її ніхто не буде. Бо нема кому. І що рано чи пізно їй таки доведеться піти на угоду з Сантарісом. А вкінці принести себе в жертву Сіріуму. Така перспектива не дуже радувала її. Але виходу не було. Цей момент настане і то без сумніву. Питання лише коли швидше чи пізніше. А от це вже залежить лише від неї.

Однак, потягнути час означає мати надію. Можливо Матас з Шахні-Ого зможуть якось її визволити. Ану ж бо так. То чого зразу згоджуватися на пропозицію Сантаріса. Це вона завжди встигне. Цей старий дідо з чорною бридкою бородою і довгими тонкими як гачки пальцями нікуди не дінеться. З іншого боку. Він нічого поганого їй не робить. Принаймні поки що. Тож можна не спішити.

Так, тут у замку наче в льосі. І навіть найкращі кімнати тут сирі і холодні. А на стінах пліснява. Всюди чути вогкість і сморід. Так наче на кладовищі. Ну так, не приємне це лігво Сантаріса. А з іншого боку – тут найбезпечніше. Бо ані антари ані омуси не можуть їй тут заподіяти ніякої шкоди. Тож сиди собі дівчино доки сидиться.

Не давно Алламана отримала через одну зі своїх служниць зашифровану записку, в котрій йшла мова про Антіана і Кретоною які вирушили на пошуки скіпетра і персня. Тож надія в серці Алламани почала зростати.

І от двері відчинилися а на порозі з’явилася темна постать Сантаріса. Старий був чимось явно збуджений. «Можливо якісь новини від Матаса» – подумала принцеса. Отже, треба його розкручувати на розмову.

– Ваша темна сутносте – почала уїдливо Алламана – Чим же ви сьогодні такі не задоволені?

Сантаріс якусь мить стояв непорушно. Крізь свій величезний капюшон, з під котрого виднівся лиш довгий орлиний ніс, він дивився на неї, на цю квітку серед болота. Ні, він не любувався нею. Це було йому не відоме. Він давно обміняв свою чоловічу силу на знання. І будь-яке почуття йому було абсолютно не відоме.

– Далі скалозубиш – нарешті він озвався – Далі грубіяниш мені. Що ж… побачимо як ти заговориш, коли я переловлю твоїх нещасних магів, що там десь бігають по землях фасуреїв.

– Якби міг то вже би давно переловив. Значить не можеш – підсумувала дівчина – І взагалі, чому це мої? Адже я сиджу тут, і твоєму полоні. А вони, якщо і є, то собі десь там.

– Ти як і завжди хочеш показатися розумною – промовив Сантаріс – Але якби такою була, то вже б давно пристала на мою пропозицію. Однак, ти все ще чогось чекаєш.

– І що це змінює?

– Нічого. Так нічого. Ти просто могла б отримати вигоду. А так ні. От і все. Рано чи пізно я отримаю і меч і скіпетр і перстень і корону. А книга у мене вже є. Так, що думай – і він вийшов, голосно закривши за собою двері.