16

Крізь дивні трави виднілася стежина. По ній і йшли. Істота рухалася попереду і час від часу замирала чекаючи доки двоє людей ледь встигають позаду. Так вони йшли не знати скільки часу.

Хоча і час тут, треба сказати, наче зупинився. Не було відчуття ані світла ані темноти. Тут просто було все перед очима. Було і все. І в цьому не звичному світі двоє людей, що опинилися волею долі і всупереч усіх законів рухалися. Але їм задавалося, що стоять на місці. Так, наче вони нікуди не йдуть. Ні в перед ні назад. Просто лише піднімають ноги і опускають. І все. Це не зрозуміло-дивне відчуття супроводжувало обох аж доки вони не наблизилися до великих зарослів з дерев переплетених різними травами і кущами.Це було як могутня стіна.

Нарешті вони зупинилися. Істота махнула рукою і в цій живій стіні зробилася невеличка дірка. Так, що вони могли пройти. Нарешті всі троє пройшли через цю дірку в стіні і опинилися на тому боці реальності, в самому серці острову.

Це було неймовірно. Тут було щось таке, чого Кретоноя не бачила ніде. Все було наче сад. Високі дивні дерева з дивовижними листками різних форм і відтінків кольору. Так, наче всі фарби вилиті були на них. Поміж деревами літали якісь пташки. І щебетали блаженними голосами.

На якусь мить принцеса стала зачарована такою красою. Її повернув назад лише легенький дотик істоти, що привела їх. Вона вказала обом подорожнім напрямок вперед і сказала, щоб нічого тут не чіпали.

Далі вони мали йти самі. Це інший світ. Світ зовсім не такий, як там, за островом. Світ безмежної краси, грації, спокою. Це був світ різних істот, яких не було ані в Семицарстві ані в Пустельних Берегах ані в Східному Міражі. Тут літали метелики з барвистими крильцями. Тут жили птахи, які співали так чудесно як не здатен співати жоден в співець. І ще багато-багато іншого всього.

«Ну що ж – думала Кретоноя – Якщо й доведеться тут залишитися, то це не так вже й погано. Кращого місця в своєму житті я і так не побачу. Тут найкраще!»

Нарешті вони прийшли (чи може прибули, бо навіть не могли сказати йшли вони чи пересувалися якимось іншим чином) до великого дерева. Там, під ним сиділа така ж істота як і та, котра їх проводила сюди. Тільки ця, з усього видно, була старша. Це була королева Лісових Друзів.

З усього видно, що вона вже давно очікувала їх. Але звідки вона знала що вони таки підуть. Звідки вона знає, що вони думають. І все інше. Але на всі ці питання відповіла сама істота.

– Ви обоє погодилися залишитися тут назавжди заради того, аби допомогти іншим. Ви обоє пожертвували собою аби спасти людство. Що ж… Я вражена. Останній раз, коли ми стикалися з людиною, це була жадоба. Жадоба влади. Жадоба сили. Серця переповнювалися злобою і ненавистю. Ти принцесо перша, хто змінить нашу думку про людей – і вона замовкла.

Настала тиша. Навіть листочки, котрі до цього часу рухалися від легенького дотику подиху, тепер стояли непорушно. Всі чекали що буде далі. Все завмерло.

За якусь мить всі гілки довкола були повністю забиті такими ж істотами. Вони сиділи, тримаючись за гілки. Інші повисли на гілках. Тепер мала казати щось принцеса.