14

Ідея потрапити на острів Велетів була гарна. Але не менш не безпечна аніж потрапити до Лісових друзів. Однак, Антіан вже збирав речі. Його мало лякали різні місцеві перекази про острів. Вибір тут був не великий. Або спробувати дістати скіпетр. Або сидіти і чекати коли сюди навідаються Омуси з Антарами, котрі як хижі вовки шастали довколишніми землями.

Крім того, вчора під вечір Пустельних Берегів дістався посланець від Кретоної. Він розповів все, що йому було відомо аж до моменту, коли корабель зник в тумані. Але перед тим, як відплисти, принцеса наказала йому передати її послання. В ньому йшлося, що у разі щасливого повернення з острова, вона прибуде в Пустельні Береги. І радила якомога скоріше рушити за скіпетром. Оскілки, як сама запевняла, бачила поблизу Східного Міражу Омусів. Тож усім слід спішити.

Приємного, звісно, в такім повідомленні було зовсім мало. І якщо нишпорки Сантаріса вже встигли дістатися Краю землі, то рано чи пізно вони спробують прийти і сюди.

Антіан боявся води. Він ніколи в житті не був на кораблі. Але сказати в голос боявся. Тож стиснувши зуби зійшов на корабель, попередньо прихопивши з собою подаровані добродушним Онтоном обладунки. Ну мало що. А раптом згодяться.

Вже зовсім скоро земля зникла з виду. І довкола була лише одна вода. Так тривало багато годин. Антіан вже думав, що це ніколи не закінчиться. Як раптом вони побачили землю. Це і був острів Велетів.

Подивившись на його форми, хлопець зрозумів, звідки взялася назва. Острів справді мав вигляд гігантської брили, кинутої кимось поперед вод. Ця брила була кам’яниста. А на крайньому півдні здіймалася висока скеля.

– Нам туди – вказав рукою Дербер.

– Надіюся тут не має ніяких чудовиськ – пробурмотів під нс капітан корабля.

– Ні – відповів Дербер – Достатньо того, що нам треба буде дертися он туди. На самий верх. В жерло гори. І надіятися, що скіпетр там.

Дорога до гори була справді важкою. З усього було видно, що тут не ступала ще нога жодної людини. Бо навіть стежки не було. І треба було дертися не знати куди вперед, просто навпомацки. З іншого боку не видно було і жодних інших слідів живих істот. А значить, можна було не боятися, що буд-коли на них нападе якесь страховисько.

Вже аж на самій вершині, коли вони піднялися, то побачили, що в гору веде відкритий вхід-арка. В середині гори було щось на зразок якогось храму. Все довкола була гарно витесане. Колони, підлога, стеля. Все вироблене. В одній частині Антіан побачив велику купу золота, різних прикрас, дорогоцінних оздоб, статуеток. Все це тут стояло і припадало порохом цілі віки. Аж далеко в глибіні цієї величезної кімнати було підвищення з підставкою. І судячи з усього, ній лежало те, за чим вони прийшли. До самої підставки вели довгі тридцять три кам’яні сходинки, утворюючи таким чином підвищення.

Антіан пройшов аж до самого верху і глянув на підстаку. На ній знаходився великий золотий скіпетр, покритий величезним шаром пилюки, за всі ті часи, що він тут стояв. Хлопець якусь мить стояв наче зачарований. А потім взяв його руками і зніс додолу. Там його взяв Дебрен і відчистивши від павутиння і пилу сам пильно оглянув. На місці, де мала його тримати рука був напис на староардинерській мові. Поглянувши на нього Дебрен прочитав: «тримай це берло сильний і сміливий але не щоб не згорів твій дух оцим».

–Це поправу твоє – сказав старий і протягнув скіпетр хлопцеві.

Назад вони верталися уже не так спішно як йшли туди. Можна було розслабитися. Знахідка вже була в руках. Антіан, котрий ніс в руках знайдену річ, відчував як через руки в нього входить якесь легеньке тепло. Скіпетр грів. Хлопець відчував, як його сила збільшується. Так, наче б він був справді велетнем. А разом із тим маліє його страх.

Нарешті вони зійшли на корабель. Все скінчено. Тепер знову дорога до Пустельних Берегів, де вже мала би їх чекати Кретоноя.