6

У старого Мілкласа залишилася дочка, принцеса Кретоноя. Але де вона зараз ніхто не знав. Бо ж після приходу до влади Віквіліна всіх членів родини попереднього правителя спіткало «нещастя». Дуже швидко всі вони кудись безслідно зникали. Або їх знаходили мертвими за дивних обставин. Але жодних доказів причетності нового короля до цього не було.

Однак, після зникнення Кретоної по цілому королівстві почалися з незрозумілі збройні виступи. Чому не зрозумілі? Бо кожен з цих виступів очолювала дівчина. І кожен раз вона називала себе принцесою. То тут то там ширилися чутки про її появу. Аж доки хтось не пустив в народ чутку, що справжня принцеса втекла в Семицарство. Це трохи заспокоїло розбурхані маси.

Але разом із тим привело нову біду на землі. З-за гір почалися напади. І цього разу були вже не гродори. Принаймні не такі як раніше. Це були зовсім інші, схожі на них, але набагато сильніші і більші. Крім того, тепер вони були не просто хаотичною масою але цілеспрямованим, дисциплінованим кулаком.

Змінилася також у них і зброя. Тепер протистояти їм було ще важче. І не лише через їхню фізичну силу. Тепер вони були ще й добре озброєні. А їхні ватажки тепер могли навіть будувати примітивну членороздільну мову.

Але всі ці нюанси мало хвилювали новоспеченого претендента на трон Ортеану. Антіан легенько почав жаліти, що вплутався в цю історію і послухався старого піти з ним. Міг же собі спокійно і далі жити в своєму селищі і не морочити собі зараз голову. Хто знає чи все те, що наговорив цей старий пройдисвіт правда? Може це все абсолютна брехня. Хто там знає куди вони ідуть. Такі думки легенькою змійкою впліталися в голову юнакові.

Бо ж і справді, все якось надто заплутано. Він королівський син. Його в дитинстві покинули в лісі не знати чого. Там його знайшли якісь бідні люди і підібрали. Довгі роки він мучився в злиднях. А тепер, коли він все таки якось виріс знаходяться добрі регенти корони, котрі бажають йому добра настільки – що аж хочуть зробити його королем. І так і ні.

А тим часом вони наближалися до якогось місця, котре судячи з усього і шукав старий. Це було старе величезне дерево на схилі пагорба. А під ним замаскована печера.

В печері було прохолодно. «Нарешті можна буде нормально поїсти» – подумав Антіан. Та перш ніж він встиг витягти взяті по дорозі пиріжки звідкись долинуло шарудіння. І от з-за стіни вийшла постать. Це був ще один старий. Темний балахон вкривав його цілого. А на голові був такий же капюшон. І лише старече бородате лице було на ньому світлою плямою.

Старий привітався кивком голови і спитав свого колегу:

– Отже, все таки ти його вмовив?

– Майже. – байдужим тоном відповів той. – Він і сам радий був звідти кудись рушити. А тут я нагодився.

– Це добре. Це добре. – схвально відповів той, що вийшов.

Цей другий старець звався Матас. Він також входив до числа тих тринадцяти магів, що кували списи свого часу. А перший, той котрий вів Антіана іменувався Дербером. Колись він був головним радником старого короля.

Як виявилося, це саме він радив залишити малого принца в лісі. А сам влаштував так аби його знайшли потрібні люди. І від тоді стежив за ним час від часу. Але себе ніяк не проявляв. Він не хотів аби люди Сантаріса засікли його. Тож і не використовував магію там, де могли бути антари, придворні маги Сантаріса. Самі по собі вони були дуже слабкі. Але вони дуже гарно відчувають сплеск магії при її використанні. І тоді Сантаріс посилає в те місце своїх омусів, зачарованих вершників.