4

Подорожні зупинилися на краю села в одного старого гнома. Цей старий, Мантуан, видався Енеу знайомим зі старцем. Принаймні, так він подумав увійшовши у двір. Хлопець падав з ніг. Тому він після смачної вечері одразу поринув в здоровий, міцний сон.

Прокинувся Енеу аж десь на другий день, коли сонце було високо. Але цього разу старий його чомусь не спішив. Можливо і на краще. Бо майже дві доби рухатися без перепочинку було заняттям не з легких. Але він чомусь знав, що тут довго вони не пробудуть.

На дворі було тихо. Так, наче нікого ніде не було. Хоча він чув якийсь тихий скрип. Енеу піднявся з низького ліжка. Нарешті це відчуття гарного відпочинку. Так не спав він ще від дитинства. Хоча, яке там дитинство. Дитинства як такого у Енеу не було. Тай батьків він своїх не пам’ятає зовсім. Отак жив весь цей час, доки не з’явився цей дивний старий і не потяг за собою невідомо куди.

Що буде далі він не знав. Старий злобно мовчав. А Енеу не особливо перебирав тим, куди і що. Тай яка різниця. Якби там не було а він нічого не втрачав. Бо що втрачати, якщо ти нічого не маєш? От власне, Енеу не мав нічого. Навіть родичів в своєму селищі. Може тому він так швидко згодився мандрувати хоч куди.

Тим часом звідкись повернувся старий. Він був чимось явно не задоволений.

– Надіюся, що ти встиг поїсти. – були перші слова – Ми рушаємо.

– Куди?

– Геть звідси. І то негайно.

Сперечатися було зайвим. Енеу встиг прихопити з собою лише кілька пиріжків зі стола і ще два в руку. А перед виходом випити глечик молока. Дорога обіцяла бути довгою. І не лише.

Як і згадувався Енеу дорога знову була якимись не прохідними хащами, геть десь поза можливостями пройти нормально. Вони довго дерлися навмання чорт знає куди. Але таки вийшли нарешті туди, куди хотів старий. Хлопець зрозумів це з того, що коли вони підійшли до якогось дерева, старий зупинився і дав знак, що вони можуть перепочити.

– Можеш трохи відпочити. Ми в безпеці. – повідомив старець і сам сів під деревом.

– А ти заодно поясниш мені нарешті куди ми несемо ноги. І від чого втікаємо. – знесилено бурмотав Енеу.

– А ти ще не здогадався ? – спитав старий.

Той помахав головою що ні.

– Що ж… Почнімо з того, що ти ніякий не Енеу. Ти Антіан, син Мурдура, колишнього короля Ортеану. Під час битви при Гвентомі, твого батька захопив в полон Сантаріс і …

– Стривай, стривай! – перебив його хлопець. – Ти хочеш сказати, що я син короля Ортеану? І що мій батько сам король?

– Саме так. Але доброго в цьому мало. Сантаріс всюди полює на тебе!

– Для чого?

– Бо у разі смерті Алламані, твоєї сестри, ти єдиний будеш законним спадкоємцем трону. І не лише. Колись твій дідусь, Рангон, одружився твоєю бабусею. А вона була ельфійкою. Тож у твого батька, так само як і у тебе тече кров ельфів. А ще вона змогла подбати про союз з Лісовими друзями й іншими силами живих істот. Тому Сантаріс робить часті походи в царство Кардос, в священних лісах якого ще залишалося багато мамелюдків. І ціль цих походів одна – знищення усіх носіїв світла.

– Я думав, зло лише за Драконовими горами.

– Так. Але є але. Колись дуже давно, коли ще твій дід правив у Ортеані, сім королів зібралися аби знищити гродорів. Їм допомагали маги, лісові друзі, і гноми. І навіть деякі з ельфів. Але гродори, наполовину люди, наполовину звірі були сильні. Вони воювали своїм військом на драконах. Як вони зуміли приручити цю погань, що дише вогнем ніхто не знав. Але гродор верхи на драконі – це була не переможна річ. Саме тому тринадцять найсильніших магів, за допомогою ельфів створили річ яка здатна знищити драконів. Це були списи долі. Вони були облиті отрутою привезеною ельфами з Океанію. І завдяки цьому нам вдалося подолати їх. Ми зуміли знищити їх всіх разом із їхнім ватажком королем Теофольфом.

Пізніше виявилося, що за всіма темними силами стояв сильний сам Сіріум. Він продав свою душу Мороку. І той дарував йому надзвичайну силу і знання. А коли війська гродонів були розбиті, він забрав його до себе в підземне царство Вічної Темноти, щоб служив йому. так він злився з Мороком в одне ціле назавжди.

Та, як виявилося, не один лише Сіріум продав себе Темряві. Але й Сантаріс теж прагнув влади над світом. Він таємно шукав «сім артефактів». А коли знайшов другий, то відкрито заявив про себе.

– І що це за артефакти?

– Корона мудрості, плащ сили, меч правосуддя, перстень океану, скіпетр влади, книга знань і трон величності. Хто володіє всіма цими предметами – володіє світом.

– Звучить цікаво. Але чому ви його не зупинили. І яким чином це стосується мене?

– Ніхто цього не сподівався! Зло має властивість носити маску до певного часу.

– Отже, маги просто недогледіли, що у вас коїться під носом. Ти ще казав, що є ще якась моя сестра.

– Є. Але вона лише номінальна правителька. Сантаріс відібрав від неї всю владу і помістив її в своєму палаці, на горі Хортем. Звідти він править наче б то від її імені. А фактично, від свого. За допомогою різних чарів, котрих він навчився від Сіріума, він змушує всіх йому вірити.

– А як же тоді, Зло Диких гір, проти котрого зібрався воювати барон Хвагус?