2

– То ти тут живеш? – спитав своїм могильним голосом старий, коли вони нарешті підійшли до розвалин.

– Тут. – відповів хлопець. – Від коли себе пам’ятаю, від коли я тут.

Старий оглянув місце. А тоді присів на камінь поруч з входом. Він щось прошепотів і перед очима обох з’явилися наїдки. Старий вказав рукою, мовляв, пригощайся. Енеу протягнув руку. Їжа була справжньою. Це заворожувало. Адже він би так хотів теж, щоб не бути залежним ні від чого і ні від кого.

– Ти їж! – промовив старий. – Сила не любить голодних.

Хлопець взяв кусень їжі. Вона залишалася справжньою. Він поклав її в рот. І відчув смак. Такий чудовий смак. Він такого певне ніколи не їв. Старий був магом. І не просто магом. Він був сильним магом.

– Сила, яку ти бачиш, – продовжував старий, – хоче бути в розумних руках. Ти напевне чув про Зло в Диких землях?

– Чув. І що? – продовжував жувати Енеу.

Настала тиша. Обоє дивилися один на одного і мовчали.

Про Зло в Диких землях поговорювали вже давненько. Ходили різні слухи, що воно знову прокинулося. Так би мовити проснулося після довгих часів свого ув’язнення. І Енеу про це знав. Він також чув ще колись давно від своїх знайомих, що зло це було породжене древніми силами. І що коли воно прокинеться, то вже ніхто не здатен буде його здолати.

Така перспектива лякала мешканців цілої долини. Але ніхто особливо не замислювався над тим. Тай для чого, якщо це було так давно, що всі ці розповіді почали вважати легендами. А значить такими, які не мають під собою правди.

Хоча Енеу такого не думав, та все ж таки якось особливо теж не замислювався над значенням тих слів. І навіть, коли сусід Анкорі сказав, що чув від скнезівських воїнів, що у Диких горах справді щось твориться. Хлопець вирішив що лише розмови. І лише тепер, отут, усвідомив, що щось коїться. Але що саме?

Старий і далі мовчав. І лише глибоко протяжно дихав, майже вив. Енеу стало якось не по собі біля такого гостя.

– Не бійся мене! – раптом ніби крізь сон пробурчав старий. – А те, що барон Хвагус зібрав армію і рушив до гір – правда.

Але звідки він міг знати, про що думав Енеу? Він ніби читав думки. Не інакше як маг.

– Так і є! – раптом знову обізвався старий. – І я тут не просто так.

– Ну звісно, що не просто так – ніби потвердив переляканий Енеу.

– Я тут аби забрати одного хлопця. – уже більш жваво але і далі спокійним тоном продовжував старий. – Я розшукую його вже певний час.

– А ну так, звісно. Хочеш навчити його всім цим своїм можливостям. Передати свою силу.

– Не зовсім. – відповів старий і пильно глянув на хлопця.

Старий встав і пройшов в глиб місця ночівлі. Там, в самому кутку він побачив якусь річ. І ця річ неабияк його зацікавила. Але чим?

– Звідки це в тебе? – строго спитав старий юнака.

– Не знаю. Зохо, мій друг, казав, що мене з цим знайшли в долині коло села Лігуш. Там мене загубили напевне батьки. Якщо вони колись у мене були, звісно. А що?

Старий ще раз прискіпливо оглянув річ. Сумніву бути не могло. Це символ королівського дому Каліосто. Отже, це має бути той, кого він шукає.

– Ти кажеш, що тебе знайшли з цим? Так? – продовжив старий – Ти знаєш, що це?

– Уявлення не маю. – усміхнувся юнак. – Хоча Квакун мені радив, нікому не показувати це. А головне нікому не давати. Бо це магічна річ.

Старий залишився в тій позі в якій зігнувся оглядаючи річ. Якийсь час він так знаходився, ніби завмер. Так минув якийсь час. А тоді він різко розпростався і сказав:

– Збирайся! Ми йдемо звідси!

– Стривай! Як це йдемо? Чому це йдемо? Куди йдемо? І взагалі, чому я маю з тобою кудись йти?

– Нема часу на розмови. Забиймося звідси.