1

У другу епоху Герберіської ери, в ті глибокій давнині старих часів, коли ще серед людей жили справжні велети і маги, десь в долині Фрінденленду жив бідний хлопець Енеу. Він не мав абсолютно нікого і перебивався якоюсь сякою-такою роботою в багатих скнезів, (місцеві правителі, що були залежні від баронів). Минав час. А він так і залишався наполовину голодний і без даху над головою.

Якось Енеу повертався після чергового робочого дня у своє житло, за селищем. Там, в старих розвалинах він зробив собі невеличке житло. Де міг так-сяк лягти і заснути після важкого робочого дня. Того дня Енеу повертався пізно. Він мало заробив. Той майже нічого не міг поїсти. Так і йшов похнюпившись до своєї барлоги.

Раптом він побачив старця, що сидів на камені. Старець був весь древній аж порослий мохом. Біля каменю лежав його посох, стара-престара палиця. А на її кінці було щось на зразок маленьких білих камінчиків, котрі наче маленькі голови цвяшків визирали на тлі потрісканої деревини.

Хто ж він – той старий? Логічне питання. Так само подумав і Енеу. Хлопець знав, що в світі існує багато різних чаклунів, магів, відунів, принців. Всі ці особистості зналися на тому, що прості смертні називали чарами. Але разом із тим, серед ним було багато таких, які викрадали людей. Вони служили тьмі. І приносили людських дітей в жертву. Все це Енеу знав. Але ж у їхньому убогому селищі таких ніколи не було. Тай бути не могло. Адже, старий жрець одного з місцевих божеств – Лінкор, суворо переслідував будь-які прояви «сили». Він швидко настроїв проти таких усю місцину. Тож, робити тут їм було нічого.

Старий відверг свої порепані уста і промовив до хлопця:

– Синку, дай мені вкусити чогось.

Звісно, всі в цій місцевості всі були доброзичливими. І Енеу в тому числі. Але ж він просто не міг нічого запропонувати.

– Дав би, було б що…

– Знаю. – сухо відповів той. – Але мені нема де переночувати. Чи не міг би ти бодай дозволити мені заночувати в тебе?

– Що ж, ходімо. – якось без зайвих слів відповів Енеу. – Якщо мою барлогу можна буде назвати житлом – то прошу.

І вони рушили до жилища хлопчини.

По дорозі обоє мовчали. Старий мовчав. А хлопець не знав, що спитати. Він вірив і не вірив. Бо ж мало що може привидітися на голодний шлунок. Так і йшли аж поки не дійшли