Хай живе король.

Наближався вечір. Сонце вже сіло за небокрай. І лише останні його промені ще освічували кімнату крізь вікно. Він сидів підсунувся ближче до стола. Престарілий дід з довгою білою як сніг бородою і з такими ж самими білим волоссям, що спадало по його старечих плечах і губилося десь там, на спині.

Старий взяв перо, вмокнув його в чорнило і взявся писати. Його поглинали думки, котрі роїлися в старечій голові думки, котрі він ледве встигав записувати.

Стаморід був правителем величезної імперії, що простягалася зі сходу від ріки Сур аж на захід до Драконових гір, а з півночі від Диких земель тяглася аж до вод Океанію.

Старий зробив паузу. Він прислухався до того, що творилося за вікном. Там було тихо. Наставав вечір. Лише де не де ще якась пташина щебетала в його імператорському саду. Старець пригадував як колись бігав по тому саду. Як вони ще зі своїм дідом – великим Монтаном садили в кінці цього саду дерева. А тепер він уже давно-давно самотній. Стаморід відклав перо і поринув у спогади.

Він пригадував той щасливий час, коли його могутній дід повертаючись з походу, брав його малого і садовив перед себе на свого могутнього боренейського коня. І тоді він щасливий як ніколи їхав вулицями старого Вентейносу а всі з пошаною розступалися перед ними.

З того моменту минуло багато-багато часу. Він уже й не пам’ятає точно скільки пройшло років. Бо втратив лік і своїм рокам. О, скільки ж води стекло уже за ті роки. Скільки разів могутній Божером возносився на своїй вогненній колісниці над світом і заходив знову десь там далеко за Драконячими горами. Минули цілі покоління. Змінилися багато князів і вельмож з того часу.

Старець ніби прокинувся від сну. Він знову взяв перо і продовжив писати історію. Історію свого давнього на цій землі роду. Роду, котрий помре тепер разом із ним. Роду, котрий зумів здолати зло, котре прийшло на їхні землі з-за Драконячих гір. Нарешті воно подолане. І тепер він може спокійно помирати. Нарешті він, останній із нащадків великого Антіана зможе долучитися до свого роду нам, за межею реальності. І солона сльоза потекла по його старечій щоці.

Тепер усе зовсім інше аніж тоді, багато-багато років тому назад. Тепер, коли все скінчилося. Коли дерева знову дають свої плоди. Коли пташки знову виводять потомство і щебечуть у садку. Тепер, коли все повернулося на свої місця.

Але так було не завжди. І Стаморід ще пам’ятав ті страшні часи. Часи болю і розрухи. Часи холоду і смерті. Часи, коли в їхньому світлому небі ширяли темні як ніч дракони. Коли злі козлоногі, худі наче самі скелети, з довгими почорнілими пазурами творіння зла – Ануки, шарили їхніми (і не тільки) землями. Ці породження зла були випущенні у світ злим чаклуном – Мороком, котрий хотів в такий спосіб покарати людей. Він ненавидів правду, бо мав за собою страшне минуле.