У лікарні

У передпокої лікарняного приміщення їх зустріла мила жінка, вбрана в блакитну сукню з білим фартушком, та ідеально зачесаним волоссям. Детально розпитала до кого вони прийшли та ким доводяться пацієнтові. 

Попросила почекати та запросила присісти на софі в куточку очікування.

Доволі швидко до них вийшла вже немолода жінка, змарніла, хвороблива на вигляд, закутана у теплий шалик, хоча приводів зігрітися в таку спекотну літню днину явно не було. 

- Це до вас та пана Мейта відвідувачі, я вас залишу - відповіла медсестра

- Пані Мейт, Хелено, Ви памятаєте мене? - мовила Алаїн з надією та доброзичливим виразом на своєму обличчі. 

- Алаїн - наче прозрінням осяяло обличчя дружини ювеліра - невже це ви? Але що ви тут робите, як ви дізналися, що мій чоловік тут, і діти з вами, це..?

Вони мені не рідні проте, це дуже важливо, я допомагаю Ерін, в одній справі. 

- Пані Мейт, мовила Ерін, нам життєво необхідно поговорити з вашим чоловіком - і вона в деталях розповіла про все, що з ними трапилось після того як вона дістала перлину з моря. 

До пані Хелен, що  ще десять хвилин тому, була беземоційною та відстороненою, почали повертатися фарби життя. Здається вона вперше за довгий час прониклася чужими переживаннями.

- Боюся, пан Мейт не зможе відповісти вам. Йому стає все гірше і гірше останніми днями, він притомний, але вже не впізнає навіть мене.

- Нам так шкода. Все ж ми хочемо його провідати,якщо це можливо - напівпрозорим голосом відповіла Ерін.

- Ви стільки всього пережили, щоб дістатися сюди, я не маю права вам заборонити зустріч,  до того це можливо останній шанс з ним побачитися, -її слова перервалися всхлипами, а сльози рясно потекли по стомленому та змарнілому обличчю.

Пан Маркус Мейт лежав у великій окремій кімнаті,  всю кімнату заполонило тепле серпневе світло, у кімнаті було дуже зелено, здавалося наче у саду відпочиваєш, тут було б приємно, якби не обставини які привели їх та самого хворого сюди.

- Доброго ранку пане Мейт, це я Алаїн.

Хворий чоловік навіть не поворухнув  головою, лиш глибше вдихнув повітря.

- Ми за вас дуже переймаємось, і у нас є для вас важливі новини. Зі мною мої юні друзі, Ерін та Егман.

Її промова обірвалася, і в голосі почулися нотки сліз. Видно було як тяжко їй бачити таким свого друга. Пауза затягнулася, тишу кімнати порушував лиш цокання годинника цок, цок,цок - дев’ять разів відрахував він.