Розділ 18

Минуло двадцять років.

В одному з курортних міст УРСР, в під’їзді старого триповерхового будинку, крутими дерев’яними сходами підіймалось п’ятеро чоловіків: старший у шкіряному плащі і з папкою в руці, двоє міліціонерів і двоє пойнятих в цивільному. Вони зупинились перед дверима квартири на останньому поверсі, старший звірив адресу в паперах.

– Да, ета здєсь. Стучі.

Високий міліціонер з розмаху один раз влупив кулаком у двері, а тоді безупинно затарабанив по них.

– Аткривай, міліция! - прокричав він на весь під’їзд.

Почулись з-за дверей кроки, міліціонер перестав стукати. Клацнув замок, двері відчинились, на порозі постав сивий, з професорською борідкою чоловік. На його обличчі світилась доброзичлива посмішка.

– Що трапилось?.. - запитав він.

– Іван Фьодаравіч Саліла? - запитав старший.

– Солило, - поправив чоловік. - Це я.

Старший простягнув аркуш паперу і сповістив:

– У нас ордєр на обиск, прашу пастаранітса.

– Та ж минулого тижня вже обшукували… - Іван Федорович відступив, даючи дорогу. Міліціонери і пойняті рушили до дверей.

Раптом чоловік в шкірянці зупинив всіх.

– Стаять! - він пильно вдивлявся в обличчя господаря квартири, потім обернувся до своїх. - Ажидайтє за двєрью, - і зайшов до квартири, зачинивши за собою двері.

Двоє міліціонерів і пойняті повільно спустились на один сходовий проліт до вікна, дістали сигарети, закурили. Один з пойнятих відчинив кватирку.

– Так ви гаварітє вас завут Іван Фьодаравіч? - сідаючи за круглий стіл і кладучи на нього папку, промовив чоловік у шкірянці.

– Іван Федорович Солило, - він стояв навпроти, перед столом.

Чоловік відкрив папку, зазирнув в неї, промовивши:

– У вас жена і троє дєтєй – дєвочька, дєвочька і мальчік?

– Так, - насторожено відповів Іван Федорович. - А з ким я розмовляю?

– Работаєтє ви кочегаром в котєльнє центральной больніци… - чоловік в шкірянці підняв голову. - Странно, – акончілі семінарію, а попом нє работаєтє?..

– Представтесь, будь ласка.

– Будь ласка, – майор госбєзапаснасті Абдрахумов. Помніш мєня?.. Ти вєдь нє Іван Фьодаравіч… Да, Грігорій?

Іван Федорович зобразив здивування на обличчі і всміхнувся:

– Очевидно, ви мене з кимось сплутали… Ще й до біографії мені семінарію приписали.

Абдрахумов також засміявся.

– Да, я знаю, что у тєбя, Гріша, дакумєнти в парядкє. Как і у тваєй Катєріни, то бішь… - зазирнув у папку. - …Яраслави Саліла. І дєток сваіх ви… пєрєназвалі. Твая дочь – Наталья, ана же манашка подпольнава монастиря… - знову зазирнув до папки і зачитав, - Ната… фана… язик сламать можна… Нафа… тафана… карочє, нє в том дєла. Ну і дєті Катєріни, каторих ви нашлі і увєлі у прийомних радітєлєй із Астраханскай області…

Іван Федорович під час цієї тиради майора КГБ вийняв стілець з-за столу, розвернув, поставив позад себе і оперся на спинку.

– Я не розумію, для чого ви мені це читаєте?.. Я не маю жодного відношення до цього всього.

– Маєш, Гріша, маєш, - Абдрахумов закрив папку. - Но мєня інтєрєсуєт другоє, – как ти вижил?

Іван Федорович всміхнувся:

– Не розумію про що ви.

– Ладно, харош ламать камєдію, - кагебист піднявся, йому захотілось прогулятися вздовж невеликої книжкової шафи, старенького дивана, підійти до вікна. - Ти же відішь, что я с табой разгаваріваю бєз свідєтєлєй… Я тєбя по фото узнал, – смотрю дєло об обисках у подпольнова свящєнніка, а ето – Гріша!.. Прішол, воочію убєділса, – Гріць Чєрнота, собствєннай пєрсонай. А тут єщьо і Катєріна. Кстатє, гдє ана?

Іван Федорович склав руки на грудях і лагідно посміхнувся.

– Я не розумію про кого ви запитуєте, але… так, мабуть, Бог дає, що у курортному містечку ви знаходите людей, які… вам когось нагадують.

– Да, я понял… - кагебист сів на диван, перевіряючи чи він м’який. - Ти нє сознáєшся. І ета правільна. Нашему брату давєрять нєльзя. Я вєдь чєво єщьо ат тєбя хачу?.. - він встав з дивана, притишив голос і по-секрету сказав. - Што б ти, батюшка, мнє дочь акрєстіл.

– Я не батюшка, - трохи здивовано відповів Іван Федорович.

– А я – члєн партіі. - Абдрахумов впритул підійшов до господаря. - Мнє нєльзя крєстіть дєтєй, понял, да?.. Окрєсті, пажалуста.

Іван Федорович повернув голову до вікна і за мить відповів:

– Йдіть до церкви і охрестіть.

– Грігорій, атєц!.. - притишено сказав той. - Да завтра же КГБ будєт в курсє, что майор Абдрахумов окрєстіл рєбьонка в церкві!

На обличчі Івана Федоровича ледь помітно відобразився внутрішній діалог. Всміхаючись, він запитав:

– А ти в Бога віруєш?

– Ну, как сказать… - зам’явся той.

– Кажи, як є.

Абдрахумов підійшов до столу і сів на стілець, на якому перед тим сидів.

– Відімо, Он такі сущєствуєт, раз ти вижил. Раскажеш как?..

В очах Івана Федоровича з’явилась хитринка:

– Розумієш, – охрестити дитину – це одна стаття, а причетність до збройного підпілля – це вже кілька інших.

Абдрахумов з розумінням покивав головою, тоді зітхнув і нахилився вперед:

– Аткрою тєбє сєкрєт, - він показав рукою на високий буфет з посудом, - за стєной, у тваіх сасєдєй, будєт установлєн магнітофон, чтоби праслушівать всьо, а чьом ти тут разгаваріваєш… Так, что пока єщьо можеш а чьом нібудь таком пагаваріть.

Іван Федорович підняв брови, трохи подумав і відповів:

– Що ж… задля того, щоб ви зміцнились у вірі, розповім вам про одного чоловіка. Його, можливо, було звати Степан, чи Іван, чи Мирон, чи може Григорій…

– Да, пусть будєт Грігорій, - включився в гру Абдрахумов. - Грігорій Чєрнота, каторий пагіб в Карпатах за сотні кіламєтрав атсюда в пєщєрє, наполнєной старимі ржавимі ящікамі с боєпріпасамі Пєрвой міровой войни.

– Прошу зауважити, – це ви сказали.

– Ладна, Гріш… то єсть Іван Фьодаравіч, нє ламай камєдію.

– Отож, розповім вам історію про котрогось такого собі Гриця… котрий… зайшов якось до печери.