Розділ 17

З першими променями сонця на галявину серед хащів чатовий привів малого хлопчину. Він, плачучи, сів під деревом на табурет, на котрому допитували Гриця. Поруч відразу зібрались суворочолі чоловіки, щоб вислухати розповідь дитини. Хтось із них присів на землю, хтось стояв. Черемшина, вбраний у новий англійський френч та мазепинку, сів навпроти дитини на табурет.

– Вбили мого братчика… меншенького… - хлопчина зайшовся слізьми і, захлинаючись, розповів, як енкаведисти під лісом розстріляли групу дітей.

Хтось накинув на малого шинель, – ранки в горах ще тримались холодні.

– Скільки москалів було? - запитав Ярко, стоячи позаду Черемшини. Він єдиний був без кітеля, – розхристаний, з закоченими рукавами.

– Багацько… - сказав хлопчина, - йшли полем та, ге косарі, дуже багацько.

– Твій братик загинув за Україну, - сказав Черемшина і погладив дитину по голові, - вічна йому слава…

Хлопець піднявся і тремтячими губами відповів:

– Героям слава! - і знову сів, похиливши голову, його плечі здригались.

– Куди вони прямують? - запитав Ярко.

Малий підняв голову:

– Від хати Гриця Чорноти в бік малинового зрубу.

Зависла тиша, повстанці обдумували почуте.

– Веде їх?.. - ніби сам до себе промовив Ярко, дивлячись з-за спини командира на дітвака.

– Ангел?.. - Черемшина також дивився на дитину. - Не знати… можливо… Що думаєте, друже Євгене?

У Євгена під час розповіді так осунулось обличчя, немов би він кілька днів нічого не їв. Він сидів на землі поруч малого, глибоко переймаючись його болем.

– Треба належно зустріти непроханих гостей, - відповів він.

Між повстанцям почався якийсь незрозумілий рух, з гурту перед Черемшиною постав задиханий Скиба і пошепки відрапортував:

– Друже командире, ми в малиновому зрубі, хлопці на позиціях. Очікуємо прибуття сотні Вихора.

– Дякую, друже, - відповів Черемшина і озирнувся до Ярка. - Треба помстити нашого маленького героя.

– Там ще війтові сини погинули… - сказав малий.

Вояки мовчки перехрестились, дітвак, помітивши це, також перехрестився.

– А хлоп’ята були без рук не від вибуху… - Ярко вже закипав від люті. - Це так війта змушували стати сексотом!

Черемшина підвівся і тихо віддав наказ:

– Вперед. За кров і сльози!..

***

Енкаведисти підіймались пологою горою в глиб лісу, рухались лавою. На кожен тріск гілки, помах крил у верховітті вони здригались, наставляли зброю.

Гриць йшов попереду, тримаючи в правиці парабелум. Йому не хотілось випускати його з рук. В кишені бушлата дзеленчали кулі, обойма теж була повна. Час від часу він озирався то на майора, то на капітана, котрі йшли позаду з різних боків, – він вже не відчував над собою їхньої «всемогутньої» влади.

– Далєко єщьо? - спитав майор.

Гриць показав пістолетом вверх перед собою:

– Піднімемось на цю гору, потім вниз. Схрон буде в печері з там-того боку гори.

– Ми, – как іскатєлі клада із «Острова сакровіщ», - капітан рухався бадьорою пружинистою ходою, без жодних ознак втоми, здавалось, його захоплювала ця пригода.

– Да, - відповів майор. - Главнає, штоб пірати нє паявілісь.

– І, щоб ведмедя не зустріти, бо прийдеться здіймати галас, - Гриць також не відчував втоми.

Капітан подивився на майора, оцінюючи його стан:

– Может прівал?

– Какой нахєр прівал?! - відповів той. - Дома будєт прівал.

Гриць весь час прислухався, очікуючи почути крики сови. «Вони мали б передувати нападу... Доведеться врахувати пораду Катерини – відразу на землю, доки не скінчиться. А чим скінчиться?..» Його засмучувало те, що він втратив дар передчувати те, що має статися.

– Нє слішком лі ми углубляємся? Поп вєдь гаваріл, што ета блізка? - сказав капітан.

Гриць знизив плечима:

– Я веду вас до того місця, яке показав отець.

З лави солдатні до майора уже перейшов рудоволосий енкаведист, вбраний в якусь інакшу форму, ніж решта, і прошепотів йому щось на вухо. Майор кивнув і з підозрою гукнув Грицеві:

– Так ти в малінавий сруб нас вєдьош?

Гриць озирнувся, йому здалось, що він вже десь бачив цю руду пику, вкриту ластовинням.

– Ні, не в малиновий зруб, - відповів він.

– А де ти нас ве́деш? - запитав рудий.

– Куди отець на мапі показав.

– Показуй мапу!

– Раз є потреба… - по вимові рудого Гриць зрозумів, що він місцевий.

Майор, тривожно роззирнувся довкола, відкриваючи планшет:

– Куда ти нас завьол, Сусанін?

– Не хвилюйтесь, ми йдемо правильно, - відповів Гриць.

– А ми і нє хвілюємса! - капітан, випередивши майора, дістав карту і розгорнув її. - Стаять!.. - кивнув він солдатові. - Пєрєдай по цепочькє.

Солдати в один і другий бік почали передавати команду й зупинятись.

Гриць поставив вказівний палець на карту і, водячи ним, шукав їхнє місцезнаходження.

Рудоволосий підійшов до Гриця ззаду.

– Я тут все знаю, ти ведеш нас в малиновий зруб, - сказав він і надавив на нього всім тілом.

– Хлопе! - різко шарпнувся Гриць та так, що той відступив назад. - Тут кілька зрубів. Ти, взагалі про який говориш?

Рудий дивився у вічі Грицеві, оцінюючи – бреше він, чи говорить правду.

– То куди ти нас ведеш? - менш напористо спитав рудий. - Показуй!

– Ось сюди отець сказав, - Гриць тицьнув на чітко обведену червоним олівцем точку на карті, - а ось тут, поруч, ми.

Майор махнув солдатам, щоб ті продовжували рух.

– Впєрьод, - сказав він до Гриця. - Єслі што – я тєбя лічно прістрєлю.

– Володимире Георгійовичу... - Гриць згорнув карту, повертаючи капітанові, - я абсолютно чесний з вами. Я знаю це місце, там є печери. - Він збрехав, він не знав чи там є печери. Раптом він різко обернувся до рудого. - А ти знаєш, де там є печери, біля підніжжя гори?

– Харош!.. - рудий енкаведист не знав. - Веди, давай.