Розділ 16

В камері раптом спалахнуло світло. Отець Петро не відреагував. Він, важко дихаючи, сидів на долівці і не зводив погляду з віконця, повз яке час від часу проходили чиїсь ноги.

– Христос воскрес, отче! - немов з далекого краю пролунав голос Гриця.

Лампа з тріскотом запалахкотіла.

– Воістину воскрес… - поволі відвівши погляд від віконця, відповів священник. Він був побитий і закривавлений.

– Я прийшов… - Гриць, підсідаючи, підбирав слова. - Я змушений… я підписався сексотом…

– Та?.. - безбарвним голосом зупинив його отець. - А я подумав, що тебе теж схопили… - він знову обернув голову до віконця, – там було яскраво і сонячно.

– Я намагаюсь вижити… Ви ж мене знаєте дуже давно, знаєте хто я і що я… і, що я не ворог, але…

Лампа так мерехтіла і тріщала, ніби передавала азбукою Морзе якийсь шифр.

– Що я тобі скажу?.. - отець дивився у віконце, життєві сили, здавалось, покидали його. - Якщо когось видаш – страждання тих людей впадуть на твою голову… кари Божої не уникнеш.

– Бог є Любов, Любов не карає, - Гриць спробував розпочати богословський диспут.

– Та?.. - отець ледь обернув голову до Гриця. - А ти не читав у Святому Письмі, що Бог не тільки любить, але й гнівається?..

– «Гнів Господній». Читав. Є таке…

Гриць відчув, що отець Петро говорить з ним так, ніби не знає його.

– То чого ти прийшов? - холодно спитав він. - Вмовляти, щоб я теж підписався на сексота?..

– Формально – так, - Гриць стишив голос, йому стало гірко від того, що отець змінився у ставленні до нього. - Але є ще щось. З лісу вам передають два слова: «малиновий зруб».

Священник запитально підняв брови і з повною байдужістю відповів.

– І що це означає?..

– Не знаю, - Грицеві здалося, що отець, ніби-то, почав внутрішньо відновлюватись на силах. - Мені наказано повідомити вам.

Священник знову відвернувся до вікна, ледь помітно здригнувшись від болю.

– Мені це ні про що не говорить.

Гриць розглядав отця – чоло розбите, на шиї з потилиці садна, руки брудні і в крові.

– А-а-а… в цілому: як ви тут, за що вас арештували? - запитав він.

Отець Петро, скривившись від болю, зітхнув:

– Знайшли німецьку фотографію, де в сорок першому році я на подвір’ї в’язниці НКВД… біля помордованих в’язнів… А Сясьо з твого села був сексотом, написав донос… переписав все, що я тоді сказав на проповіді, слово в слово… От і маєш – 15 років за «ізмєну родіни»… Якої «родіни»?.. не знаю я такої родіни – СРСР… А мовчати на гріх не можу, не маю права, як душпастир…

– Я б хотів вам допомогти, - Гриць підсунувся ближче. - Чи можу чимось?

– Нічим вже… - байдуже відповів отець. - Я звиклий до тюрем. Мене за Польщі арештовували… поляки вміли бити, філігранно… А ці – не вміють, просто вбивають, та й годі…

– Отче, мені щиро жаль, що все так складається…

– Облиш... Скажи краще, що там так вибухало, то їхня зброярня може?

Миттєво відчинились двері, до камери влетів капітан.

– Посєтітєль, на вихад!

Гриць не встиг відповісти, лише ствердно кивнув головою і слухняно підвівся.

– Прислухайтесь до моєї поради, підпишіть співпрацю… - ідучи на вихід, сказав він.

– Подумаю… - відповів священик і перехрестився.

Капітан пропустив Гриця повз себе і, зачиняючи двері, промовив:

– Ти, батюшка, нє затягівай с атвєтам, пока прєдлаженіє дєйствітєльно, - і траснув дверима.

За мить на стелі згасла лампа.

***

Вже ввечері того ж дня, у кімнаті іншого крила садиби, котре не постраждало від вибухів, отець Петро сидів за столом і підписував папір про співпрацю. Над ним стояв капітан, з нетерпінням очікуючи коли нарешті «ета поповская сволочь акончіт вивадіть сваі каракулі».

– Вам нада к врачю, - розвалившись у м’якому кріслі і попиваючи щось із фаянсової чашки, співчутливо промовив майор. - Атвєзьом вас в госпіталь.

– Давайте, може спершу відпустите мене до плебанії і я хоча б помиюсь?.. - отець, підписавши, відклав ручку.

Капітан зобразив на обличчі полегшення, ніби від неймовірно довгого очікування, забрав папір і поклав його до папки.

– Нє нада, батюшка, с намі так шутіть, - сказав майор і голосно сьорбнув. Його волосся стирчало в різні боки, як у людини, яка щойно помила голову і ще не причесалась. - Ви спєрва раскажите нам чєво-нють інтєрєснава. Напрімєр, чьо бандіти на ісповєді расказивалі, гдє у ніх криівкі, схрони…

– Я не знаю… - отець Петро задумався, - …але ні, знаю. Знаю, де боєприпаси заховані, склад. Я його освячував. Вам то цікаве?

– Цікаве. Расказивайтє.

– То треба показати.

– То єсть ви хатітє, штоби ми вас атвєзлі в лєс? - майор весело поглянув на капітана.

– Та ж вам тре показати місце?

– Может, батюшка, на картє покажеш? - іронічно сказав капітан.

– Покажу. Маєте карту? По-нашому – «мапу»?

– Грамотний чєлавєк, пріятно імєть с вамі дєла, - майор кивнув капітанові, той пішов до шафи по мапу.

– Не можу відповісти вам взаємністю, але… ви б не мали наді мною жодної влади, як би Господь не допустив її… то я корюсь вам, бо тим підкорююсь Божій волі.

Капітан дістав карту, складену кілька разів навпіл, розгорнув її, оцінюючи, чи це та, котру потрібно, і поніс до столу.

– Ми находімося вот здєсь, - кладучи перед священиком, він тицьнув у неї пальцем.

Майор підвівся, поставив чашку на стіл і теж схилився над мапою.

– Здєсь ваша церковь, - показав він.

Отець Петро, прикладаючи зусиль, привстав зі стільця, схилився над картою. Він подивився в один бік, потім повернув голову в другий, його обличчя спотворював біль.

– Отут склад зброї… - показав він, не відриваючи погляду від карти, - чи… може… ні, точно, ось тут!

– І местность ета називаєтса «малінавий сруб»? - іронічно промовив капітан.

– Ні, малиновий зруб далеко в лісі, десь отут… - отець підвівся і кинув строгий погляд на капітана, - …а це місце – бачите, близенько.