Розділ 14

Над проваленим дахом кружляли ластівки, – вочевидь, єдині з мешканців стайні, хто врятувався. Йому було дивно, що він спокійно дивиться на це. Можливо від втоми, а може тому, що зажевріло нове майбутнє…

Ранок видався дуже холодним. Він трохи розглянувсь по подвір’ю, потім швидко рушив до хати, розтираючи себе від холоду.

Зайшовши до кухні, він зупинився, прихиливсь до одвірка.

«Пустка», - подумав він. Від того, що тут вже кілька днів ніхто не жив, по хаті гуляв вітер, двері – навстіж, панував безлад, який залишили по собі москалі, – хата вихолола.

Він підійшов до настінних ікон, роздавивши на підлозі уламки скла, поправив їх. Відсунув важке ліжко, відкрив ляду в підлозі, спустився вниз.

За мить він вже з’явився з парабелумом в руці, одним рухом скинув якийсь мотлох зі столу, поклав на нього пістолет, вийняв з кишень частини розібраної гранати.

Підійшов до кухонної шафки, знайшов у шухляді складний ніж, ліхтарик, все поклав на стіл. Він намагався ні про що не думати, ні на чому не зупиняти погляд, щоб не розчулитись.

Дивлячись під ноги, зайшов до другої кімнати, відчинив шафу з одягом і побачив Стефчину сукню. Завмер. Прошепотів коротку молитву, витер сльозу, відсунув одяг в глиб шафи, дістав свій бушлат, одягнув його, картуз запхав до кишені, закрив дверцята і повернувся до кухні. Став біля столу. Всі речі порозпихав по кишенях і вклякнув перед образами.

Він знову залився слізьми.

«Нарешті можу виплакатись», - на цвинтарі він не зміг. І він перелив все своє горе, весь свій біль у молитву.

Не знати скільки часу минуло, коли він нарешті глибоко видихнув, підвівся. У вікно зазирали перші промінчики сонця.

«Треба йти, дорога далека!» - подумав він і, не оглядаючись, вийшов з дому. Було дивним, не зачинити за собою ні хатні двері, ні хвіртку.

Він йшов швидко, не знати звідки в ньому взялися сили, адже пішки він подолав великі відстані.

«Тільки б нікого не зустрічати дорогою, щоб не бачити й не чути оті співчуття», - думав він, крокуючи попри хати, де вже прокидалось життя.

Увійшовши до лісу, він трохи сповільнив рух.

«Татку, ви помолились? - згадався голос Данусі. - Моя крихітко, сирітко…»

Він дістав вервицю і почав молитись.

Коли нарешті вийшов з лісу, сонце вже світило прямо у вічі. Він натягнув на очі кашкет, щоб не сліпило, поцілував вервичку, ховаючи її до нагрудної кишені.

В долині місто ще спало.

«Панство», - подумав Гриць і раптом помітив, що придорожнього хреста, біля якого він щоразу зупинявся, немає.

Йому стало страшенно гірко, кулаки самі почали раз по раз міцно стискатися, всередині підіймалась хвиля обурення, ненависті, в голові лунали прокльони, які він стримував, щоб не проректи їх.

«Клясти – гріх! Клясти – гріх!» - повторював він собі, але хвиля люті шукала куди б виплеснутися.

Він зупинився біля знищеного хреста, – від фігур нічого не залишилось, тільки зруйнований підмурівок.

«Розбили і вивезли, як сміття, щоб хтось не підібрав і не відновив», - подумав він. Раптом його осінило: він присів на залишки фундаменту, вийняв з кишень частини гранати, склав їх докупи і поставив на підмурівок, ніби для благословення. Довга тінь від «ефки» простягнулась до місця, з якого колись височіло Розп’яття.

Він побачив у цьому знак, випростався, зняв картуз і поглянув на небо, відчуваючи урочистість моменту Це було, як безсловесна клятва: за зруйновану святиню, за кров його дружини й сина, за смерть брата, за страждання Катерини!.. На місці, котре вшановували його предки, котре сплюндрували мерзенні зайди... Він не вимовив жодного слова, не дозволив собі висловити жодної думки, – щоб ніхто і ніщо не почуло і не стало на перешкоді. Тільки він знав, що він зробить!

***

Поки Гриць добирався до обійстя, котре НКВД в особі майора привласнило собі, запал люті в ньому потроху вивітрився, а той, що зостався – вже піддавався контролю.

У будці при воротях сидів той самий черговий, котрому він минулого разу розквасив носа. Коли Гриць підійшов до нього, той єхидно всміхнувся:

– Гаварят, што ти влюбльон в ту дєваху, каторую наши сіфілісам награділі?

– Зуби не тиснуть? - не вникаючи у сказане, запитав Гриць. У хвилини перед бійкою, ним щоразу опановував стан, котрий колись пояснив йому отець Петро на сповіді, назвавши бойовим трансом. Тоді, у молоді роки, він постійно впадав у такий транс.

– Каліна єйо завут, - продовжував насміхатися кавказець. - Сіфіліс у нєйо ат нашева аднаво!

Гриць глянув на солдата так, ніби дивився крізь нього, – він успадкував цей погляд від татового брата, якого боялося все село. Гриця також побоювались, поки він не одружився і не перетворився з хижого вовка на покірного пса. Дивлячись отак на людину, затамовуючи подих, – він, немов у заповільненій зйомці, бачив її рухи, а відтак, – випереджував противника. Це був бойовий транс. Чи він властивий лише бойкам, чи й іншим людям – Гриць не знав.

– Володимир Георгійович попросив мене, щоб я тебе не чіпав, тож я вже іншим разом тебе нокаутую, - розсудливо відповів він.

– Так ти чьо, нє вєріш мнє, что ми єйо там в камєрє удєливалі? - солдат багатозначно перекладав автомат собі на коліна.

Гриць не став чекати, поки рух перекладання завершиться, і відразу вхопив солдата однією рукою за горло, другою подалі відкинув автомат.

– Обіцяю, - прошепотів йому прямо в обличчя, - вмиратимеш повільно! - і легенько стукнув солдата головою об кам’яну колону, до котрої було прибудовано буду.

Той захрипів від болю:

– Да ладна тібє!.. Ваабщє-то я шучю.

Гриць відштовхнув його від себе:

– А я – ні! - і пройшов повз чергового на територію обійстя.

***

У тому ж кабінеті, обставленому довкола книжковими шафами, за дубовим столом з різьбою по окантовці та вигнутих ніжках, навпроти нього сиділи майор і капітан.