Розділ 13

Ліс прокидався, сповнюючись радісним щебетом, дзижчанням, десь поруч шумів потік.

Він сидів на табуреті з пов’язкою на очах і з зав’язаними назад руками. Було холодно. Спина спиралась до стовбура дерева, сильно боліла голова і ребра ліворуч. Він приблизно орієнтувався, куди його привели, але тутешнього лісу не знав. Пов’язка ледь сповзла і крізь тканину щось трохи можна було побачити. Під деревом, навпроти нього стояла людина. Якимсь чином він роздивився, що це жінка.

– Катрусю?.. - насмілився покликати він.

Постать поворухнулась і кудись зникла.

Відразу грубими рухами хтось зняв у нього пов’язку з очей.

Це був Скиба, він поставив перед Грицем два міцно збитих табурети.

– Це не ми вбили твою дружину і сина, - сказав він. - Це були або мельниківці, або перебрані москалі. Ми пильнували твою хату, як і обіцяли!..

Гриць, немов загіпнотизований, дивився на повстанця, – йому було до всього байдуже.

– Я знаю… - відповів він, - я це зрозумів, але… запізно.

– Тебе стратять.

– Заслужив...

– Зараз тобою займеться СБ, - сказавши це, Скиба кудись пішов.

Гриць провів його поглядом, потім озирнувся в інший бік, – там стояв вартовий і дивився йому у вічі. Гриць відвів погляд. Він розглядався довкола, безнадійно оцінюючи можливість втечі: позаду, відразу за деревом, у глибокому урвищі шумів потік, довкола галявини – височіли сосни, за ними – суцільним парканом непролазні хащі.

Між деревами з’явились постаті Євгена і ще когось, – вони, розмовляючи, йшли до нього. Гриць тоді не знав ким був той другий, потім довідався – це був Черемшина.

– Нам повідомили, що ви привели ворога до криївки. Це правда? - підійшовши, строго сказав Євген, сідаючи на табурет навпроти Гриця.

– Так, - відповів він.

Черемшина поводився стримано, його обличчя в синцях і шрамах не виявляло жодних емоцій.

«Мабуть, командир», - подумав про нього Гриць.

– Ви це зробили свідомо й добровільно? - запитав Євген.

Гриць зітхнув.

– Так. Тобто… - він намагався сформулювати свою думку.

Євген не став чекати, коли він надумається і перепитав:

– Тобто вас змусили, чи ви добровільно це зробили?

– Добровільно, але… - Гриць намагався зосередитись, однак після удару йому паморочилось в голові.

– У нас обмаль часу, щоб займатись вами. Ми не маємо тюрем, щоб утримувати полонених, чи зрадників. Ви повинні сказати для чого ви це зробили, і від цього буде залежати спосіб, яким вас стратять.

– Це була помста, я мстив… - відповів Гриць. - Коли прибіг на своє подвір’я, я побачив двох вояків, одним із них був ваш Скиба… Я подумав, що це ви за щось вбили мого сина і дружину… Але потім зрозумів, що це були перебрані москалі, але було вже пізно.

– Ми ще не знаємо чи це були перебрані москалі, а ви вже знаєте?.. - спокійно запитав Черемшина.

– Знаю, - обернувся до нього Гриць. - Це не мельниківці, у мене багато друзів серед мельниківців… у Дивізії було.

– Як ви зрозуміли, що це москалі? І коли? - запитав Євген.

– Це були перебрані. Один із них приходив до моєї доньки в лікарню, мабуть, пересвідчитися, чи вона впізнає його. Мала каже, що він намагався її отруїти.

Повстанці переглянулись.

– Дитина є свідком, - сказав Євген, - свідків вони ліквідовують.

– Тоді над нею і досі загроза смерті, вони її не залишать в спокою, - з ноткою співчуття промовив Черемшина.

– Усе в руках Божих, «Він захисник і оборонець мій, кого убоюся?» - Гриць здивувався, що цитата з псалма з’явилась в його голові.

«Не думайте, що відповідатимете тоді, бо Дух Святий промовлятиме за вас», - пригадав він ще одну цитату з Євангелії.

– Знаєте, - промовив Євген, - я запитав вас: «Коли ви довідалися, що це були москалі?», ви відповіли: «В лікарні». А потім, вас все ж таки автомобілем відвезли до села… - він не зводив погляду з Гриця. - Ви на особливому становищі у них?

– Ні. Я одурив майора, що видам йому ще багато бандерівців, зокрема Скибу… назвав йому це псевдо…

– І як ви збиралися це зробити?

– Та ніяк… я мусів рятувати доньку і нахабно просив авто, бо ж я їм наче свій…

Обидва повстанці байдуже дивилися на Гриця.

– А потім?.. Коли відвезли доньку, що планували робити далі?

Гриць зам’явся – розповідати, чи ні? Але це вже кінець. Кінець всім таємницям і планам, кінець всьому...

– Я маю схований парабелум з набоями, - сказав він. - Маю гранату, вірніше, мав в кишені розібрану гранату… я хотів застрелити майора… Звичайно, що і я би загинув, але… Я вже нічого не боюсь, – аби дитинна була в безпеці.

– Знаєте, - промовив Черемшина, - не тільки ваша дитина в небезпеці, але й всі українські діти, їхні матері, бабусі, дідусі, – всі в небезпеці і потребують захисту, потребують мужніх чоловіків, які б прогнали ворога з нашого краю.

– Я думав про це… і пішов в Дивізію Галичина. Але… - Гриць задумався над тим, чому він не пішов до лісу, як його брат. - Піти в УПА не наважився – це складно жити в лісі. У мене дружина, діти…

– А ось брат ваш наважився, - сказав Черемшина. - Завдяки його самовідданому служінню тепер живий я, живі ще кілька наших хлопців… – він відвів від нас москалів і повів за собою. А коли вони його наздогнали і оточили – підірвав себе гранатою.

– Дуже гірко, що у мене все так склалося, але… - Гриць похилив голову і побачив, що сидить без чобіт, - за гріхи треба платити. Чи можу я перед стратою попросити виконати останнє прохання?

– Дивлячись яке, - відповів Євген.

– Я б хотів сказати кілька слів братовій.

– Калині?

– Так.

– Гаразд, скажете, якщо, звичайно, вона захоче з вами розмовляти, - відповів Євген.

– Вас мали б ганебно повісити, - Черемшина з зусиллям підвівся, що означало: розмову закінчено. - Але вас розстріляють.

– Дякую, - відповів Гриць.

Євген також підвівся і обоє повстанців мовчки пішли в той бік, звідкіля прийшли.