Розділ 10

Наступного дня Гриць клячав у порожньому костелі, заливаючись слізьми. Навпроти, за престолом, одиноко височіло велике Розп’яття.

Більшовики, як тільки вдруге прийшли, відразу почали закривати церкви, – вони для них становили загрозу. Проте була й якась загадкова логіка в тому, що один з двадцяти - тридцяти храмів вони все-таки залишали не зачиненим. Скоріш за все, з огляду на зовнішню політику: «Рєлігію в СССР нікто нє запрєщяєт!» З римо-католицькими костелами ситуація була трохи іншою – їх закривали не відразу, а поступово: «Паскольку нєт больше пріхажан», котрих арештували, або депортували. І костели перетворювали на музеї, філармонії, органні зали в кращому випадку, а в гіршому – на склади, або й на міські вбиральні…

Попереду із захристії вийшов молодий світловолосий ксьондз. Він помітив Гриця, затримався на мить, а потім, опустивши голову, попрямував до нього. Підійшовши, він спитав по-польськи:

– Чи можу я вам чимось допомогти?.. Може хочете до сповіді?

Гриць похитав головою:

– Мені вже ніхто не допоможе, - він теж відповів польською.

– Господь Всемогутній, Він допоможе тобі.

– Я знаю, але… спершу… - Гриць не міг більше нічого вимовити.

– Як ти називаєшся, я помолюся за тебе? - сказав священик.

– Моліться, отче, за… новопреставлених Стефанію і… Михайлика… - голос Гриця затремтів і за мить він вже ридав, не криючись…

Ксьондз більше не став нічого розпитувати, залишив Гриця, повернувся до престолу, вклякнув там і став молитись.

До костелу зайшов солдат і відразу рушив до Гриця. Підійшовши, він грубо штурхнув його дулом автомата і промовив:

– Падимайся, твая дочь прішла в сєбя! - потім розвернувся і пішов на вихід.

Гриць похапцем підвівся і побіг за солдатом. На порозі храму він обернувся, перехрестився і вийшов.

Ксьондз продовжував непорушно клячати перед престолом.

***

Гриць побачив доньку крізь вікно в дверях. Вона лежала в ліжку, накрита ковдрою. Поруч, біля вікна, стояв високий сивий чоловік у білому халаті. Під халатом у нього була військова форма, він щось пояснював майорові, а той з похмурим виглядом кивав головою, сидячи на підвіконнику. Довкола всі ліжка були рівненько застелені.

Гриць, як вихор, увірвався до палати і відразу кинувся до доньки, ставши поруч на коліна. Він обняв її і прошепотів:

– Донечко моя!.. Данусенько!..

Дануся теж обняла татуся, а потім, захлинаючись, прошепотіла йому на вухо:

– Вони сказали: «Слава Україні», і що ви сексот, а потім зарубали маму і Михасика… у Михасика кров назад отак потекла, а у мами на очі…

Майор і лікар переглянулись: батько з донькою, обійнявшись, гірко плакали.

Коли нарешті Гриць підвівся з колін, майор встав з підвіконника.

– У мєня к тєбє вапрос, - сказав він, - пайдьом вийдєм…

Гриць озирнувся до доньки:

– Я тут, Данусенько, за дверима, зараз повернуся.

Мала, витираючи сльози, покивала батькові головою.

Гриць вийшов, а лікар присів на край ліжка, дістав з кишені секундомір і взяв дитину за руку.

– Поміряємо пульс, - сказав він і заглибився у власні думки.

– У вас руки смердять, - скривилась Дануся.

– У мене? - здивувався лікар.

– Папіросами.

– А-а-а… твій тато не курить?..

Дануся не відповіла, – її навчили нікому з чужих нічого не розповідати.

Лікар ледь всміхнувся, опустив голову і продовжив рахувати пульс.

В коридорі майор оперся об стіну навпроти дверей палати, дочекався Гриця і, коли той вийшов, простягнув йому світлини й зошит.

– Што ета?

Гриць впізнав речі.

– Це все, що залишилось після Василя.

– Пачєму нє далажил? - майор відкрив свою військову сумку-планшет і заховав до неї речі.

– Не знаю… А що там могло бути цікавого?

– Да па-латинє напісана!.. На фатаграфіях рядам другіє біндєравци!

– Мені сказали, що віддають світлини, бо на них уже всі мертві, а зошит, – це Василь латину вчив.

– Больше нічєво нє била?

– Складний ніж.

– Прінєсьош, я асматрю єво.

– Буде виконано.

Майор зі співчуттям потиснув Грицеве зап’ястя і промовив:

– Вот, тєпєрь ти мнє па-настаящєму нравішса!

***

Отець Петро вийшов з Грицевої хати, зупинився біля спаленої стайні, обернувся до неї спиною і продовжив відспівувати убієнних. Земля вже повністю висохла, на подвір’ї зібралось дуже багато людей, всі насторожено чогось чекали.

Дужі чоловіки винесли з дому дві закриті труни, тричі ударивши кожною об поріг дому, таким чином прощаючись з ним, далі поставили їх перед священиком на дві довгі лави у поперек.

Гриць непорушно вдивлявся в домовини. Йому здавалось, що вони от-от піднесуться в повітря.

– «Останнє цілування даймо померлим…» - з надривом в голосі заспівав дяк і розпочалось прощання.

Гриць відчужено, ніби крізь сон, першим став перед труною дружини, потім перед труною сина, урочисто кладучи на кожну з них руку, хрестячись, і, обійшовши довкола, став перед священиком. Отець Петро простягнув йому хрест для поцілунку, він поцілував і пішов на своє місце.

Селяни так само, по одному, рушили довкола домовин, – прощаючись, плачучи і вкінці цілуючи хрест.

Отець дочитав молитву, покропив гроби свяченою водою, віддав дякові кропило і пішов до підводи, що стояла біля розчахнутих воріт.

Чоловіки навипередки заметушились, підіймаючи домовини на плечі. Хтось вголос скомандував: «І-і-і – разом!» Дужі руки одночасно піднесли і поставили їх собі на плечі. Далі, по-військовому, з лівої ноги, рушили до воза. Біля воза той самий голос знову скомандував: «Ра-а-азом!», і вони синхронно зняли обидві труни з плечей, поставили одну біля одної на широкі дошки і віз поволі покотився. Чоловіки розступились в різні боки, пропускаючи процесію, а далі – приєднались до гурту.