22. Глибина.

Надто знайомим виявився голос, що звучав з ями. Тепер придурюватися сенсу не було. Й своїм звичайним голосом він перепитав:

-Костик?

-Тьху… Так це ти … усе це робив? – долунало знизу. – Навіщо?

-Це я тебе повинен питати! – Іван поглянув на годинник. Як би там не було, а до приїзду поліції є час. Поки Наталія отямиться, поки дістанеться квартири, - здається, в неї розбився телефон, - поки викличе поліцію, - якщо взагалі буде туди заявляти, - поки ті її опитають та зрозуміють, що сталося, поки розпочнуть прочісувати пустир… Принаймні, можна намагатися з’ясувати… - Навіщо … усе це взагалі? Та навіщо … мої, навіщо Оленка?

-Хочеш, щоб я тобі розповів наостанок? А за це … що? Допоможеш мені вибратися? А, ти ж такий правильний! – зі злою іронією промовив Костик, він же thuggee, він же Клейкий вбивця. – До того ж, я все одно, здається, ногу зламав…

-Так ти сам зламав, а не я тобі… Якби я знав – не лише б ногу! А все-таки – чому? – Маску Іван тепер зняв, але захисні окуляри залишалися на ньому, екшн-камера продовжувала вести запис. Щоправда, нічого цікавого у кадрі не відбувалося, але звук записувався на картку пам’яті разом із зображенням. Цікаво, чи розуміє це Костик, який не може мене бачити? – подумав Іван. Чи йому вже начхати? Він не може не розуміти, що програв.

-Дивно, що ти питаєш. Тим більше, багато чого я робив заради тебе… Хто іще в мене є, окрім Юлі та тебе? – почув Іван. Та зрозумів, що зараз Костик каже щиро. Якась шизофренія, але, принаймні, треба його вислухати. Можливо, щось стане зрозуміло. – От скажи, невже в тебе не було, щоб ти думав про когось: «Як би було добре, щоб він здох!». Чи вона… Вчитель у школі, щу прискіпується, хлопець на районі, що дістає, сержант у армії, - а, ти ж не служив, - начальник… Дівка, що не дає… Ну, було? Тільки чесно…

-Було. Але одна справа – подумати спересердя, інша – дійсно вбити.

-Це для тебе. Бо ти правильний! – З колодязя пролунав короткий смішок. – Такий правильний, навіть не дивно, що Фрілансер – це ти! Як там писав хтось з поліції – комплекс Зорро в тебе розігрався. Вирішив сам правосуддя вершити… А по-друге, для тебе це – думка спересердя. А для мене кожного разу – була мрія! «Щоб ти здох!» - не просто вираз. Я багато років мріяв … навчитися вбивати. Придумав цю штуку із клеєм…

-Але не вбивав. А розпочав трохи більше, ніж рік тому, - зауважив Іван. – Чому?

-Бо побував в лікаря. Й мені сказали, що  … через два роки я буду у інвалідному візку. А через п’ять – у такому стані, як Стівен Хокінг, лише мені ніхто такого комп’ютера не зробить.[1] Чому, гадаєш, ти мене наздоганяв, попри твої проблеми з легенями після лікарні..? Ну, так от. Що мені після такого – якесь там довічне ув’язнення? Оці пару років, що залишилися… Вирішив … пожити. Юля навіть не заперечувала … щоб «Додж» цей купити. Наостанок й від цього задоволення… Ну, й вирішив спробувати … клей.

-Жертву першу обирав, чи суддя випадково нагодилася?

-Випадково. Я спочатку хотів … просто подивитися, як вона помре. Подивитися у вічі, коли … закінчується життя. Саме тому – клей… Не знав, хто вона така… А коли вона бігла… Вона ж бігати вийшла зранку… Побачив, як … все в неї труситься, вирішив … подивитися… Та зрозумів, що … її сила, іі життя переходять до мене! Особливо, якщо … триматися у цей момент! Розумієш? Ні, не розумієш. Після цього … я не міг не повторити. Можливо, я б більше протримався … без візка. Вже рік пройшов, а я ще бігаю! Хоча й не так швидко.

-Але потім … ти став приймати замовлення. Та створив цілу біржу вбивств! Як ти взагалі до такого додумався? – зажадав відповіді Іван.

-Біржа, як біржа. Ти ж розумієш, що кожен з нас комусь заважає. По службі, чи у коханні, чи просто дістає. Про кожного з нас хтось думає: «Щоб він здох!». А якщо є попит, повинна бути й пропозиція. Це – теж послуга. От тільки кримінальний кодекс заважає. Довелося … створити групу з тих, хто може… Суть у чому?  Кожен може … замовити того, кого захоче … іншому, ніяк не пов’язаному… А собі забезпечити алібі.  Чи взагалі, щоб ніхто не здогадався про вбивство… А мета буде досягнута. В когось – дорогу звільнити, в когось – бізнес, в когось – спадщина… Неважливо. А потім … можна таким чином заробляти. Вкладаєш у групу … нову справу, а сам приймаєш замовлення, яке виконає хтось. Кого ти навіть не знаєш. Безпека – ідеальна. От ти мене викрив … а усі інші будуть продовжувати, щоб зі мною не сталося. Біржа буде продовжувати торги! А мені … потрібно було ще й Юлю забезпечити, коли … я не зможу нічого робити. Навіть, якщо вона мене кине…  Одним «Кластером» ситий не будеш … стільки років, треба було зібрати… До того ж… Ти знаєш – як це … бути гуру смерті?

-Не знаю й знати не хочу. – Іван похитав головою, хоча співрозмовник і не міг його бачити. - Але тепер розумію, чому ти обрав таке ім’я – thuggee…  Як «душитель» з секти…  Для тебе смерть – це філософія, так? – Він пригадав, як слідчий сказав: якийсь диявол… Та навіть не знав, наскільки близький до істини… - А мої тобі чим завадили? Це ж ти їх замовив! – кинув він обвинувачення. Костик не став ані заперечувати, ані запитувати, звідкіля він знає. А просто відповів:

-Вони не мені, вони тобі заважали. Я ж казав, що робив заради тебе! Скільки років батько тебе шпиняв? І за що? За те, що ти хотів бути самим собою, а не таким, як він..? Ну, хіба я не правий? До того ж, ти спадщину отримав, хоч поживеш тепер, як людина! Ти ж сам собі обрав бути жертвою, бо втокмачив себе, що ти їх любиш, що це твої близькі люди. Як би вони до тебе не ставилися самі… Твоя мама та Віолка – хіба вони тебе не зрадили, коли не суперечили батькові? Якщо … справедливість на твоєму боці… от, якщо відкинути емоції… Ти був жертвою, а я зробив, щоб не був.