16. Біржа.

-Я б на його місці нікуди сьогодні не ходила. І завтра теж, - з іронією сказала ворожка. Вона вважала, що теж має право на відпочинок. Але від дзвінка 31 грудня це не врятувало.

-Але … ті, ким треба займатися, гадаю, не сплять…

-І як же я увійду у контакт?

-Напевно, завтра. До того ж…

Він сказав, на що вона повинна звернути увагу, якщо випаде нагода. Жінка кивнула. Доведеться зробити це, та ще й їхати за місто. Вона не любила сідати за кермо у новорічні свята. Так, дороги вільні, більшість людей сидить вдома. Але серед тих, що їздять, - багато п’яних. Поліцейські це теж знають та зупиняють усіх підряд з надією упіймати п’яного, а від таких спроб більше проблем може бути в тверезого. Особливо, якщо виглядаєш так, як вона. Але доведеться зробити це.

Перед Новим роком не може бути ніяких справ. Подумав Іван. Хіба що підготуватися до зустрічі… В нього усе, що потрібно, є. А тепер навіть, із ким зустріти Новий рік, є, подумав із посмішкою, та відправив Ілоні повідомлення: «Коли тебе чекати?». Телефонувати не став, вона там, напевно, із мамою вдома… Та, поснідавши, знову сів за комп’ютер. На щастя, новин про нові діяння Клейкого вбивці не було. Скоріше за усе, він вірно вирахував, як той діє… Якщо це можна було так назвати, бо, насправді, відомо майже нічого не було. Політичні новини Івана зараз не дуже цікавили, а щодо усього іншого… Ну, хіба що треба мати на увазі новий нокдаун через дещо більше, ніж тиждень. Але йому, наче, нічого купувати не потрібно…

Вперше за останні дні він відчув, що йому немає чого робити. Нікуди не потрібно їхати, нікого не треба переслідувати, ні з ким немає необхідності розмовляти… Здається, можна відпочити, але ж… Іван побоювався, що тоді знову вилізуть на поверхню демони його душі. Лише тепер він зрозумів, що спроби вирахувати вбивцю батьків та Віолки, гонитва за Клейким вбивцею, - усе це іще й задля того, щоб заповнити порожнечу. Початок роботи над новим мобільним додатком, - дуже добре, це теж допоможе зайняти час. Розбиратися із тим, що залишив по собі Ісаак Лейднер? Добре завдання для розуму, не гірше від його власних шахових задач. Усе краще, ніж просто сидіти та згадувати… Коли Ілонки поряд немає.

Але зараз, подумав Іван, є іще справа, яку краще не відкладати. Взяв телефон та набрав номер Людмили Дьяволіциної. Привітав зі святом, а потім сказав:

-Але я не лише тому телефоную…

-Невже щось знайшли так швидко? – здивовано спитала Людмила Павлівна. Іван уявив її у вітальні будиночку, де колись мешкала доктор Надія. Певно, теж сидить зараз та готується до зустрічі Нового року. Самотньої зустрічі… Сини, вона казала, вчаться у Польщі…

-Поки що ні. Якщо не вважати знахідкою книги, що були у тій коробці разом із листами… Усі чотири томи шахових задач Лейднера. Я, власне, тому й телефоную. Мені тут один знавець розповів, що повне зібрання, усі чотири томи, - велика рідкість. Певно, вони цінні, тому … маю вам їх повернути. Тільки відсканую собі усі сторінки. На це піде якийсь час…

-Не потрібно, - відповіла Дьяволіцина. – Я, насправді, пам’ятала, що там, у коробці, книги… Для мене вони … цінності не мають. Я у шахи не граю, як і бабуся Надія. Ну, і продавати вже точно їх не буду… Вважайте, що це – частина … архіву Лейднера, того, що від нього залишилося. Хай вводиться, як ви кажете, у науковий обіг разом із листуванням…

-Дуже дякую! – сказав Іван, щиро здивований таким рішенням. Тим більше, якщо співрозмовниця ухвалила його з самого початку. Щоправда, сканувати книги все одно доведеться, для Олександра Борисовича. – А скажіть, вам невідомо … чи мала ваша бабуся якісь нагороди?

-Ніколи такого не чула від неї. А … після смерті знайшлися лише кілька грамот… Навряд чи це вас зацікавить.

-А орденів чи медалей не було? – довелося уточнити. Він уявив, як Людмила Павлівна хитає головою.

-Ні, нічого подібного. І, як я казала, навіть ніколи не чула… А чому ви питаєте?

-Бо у одному з листів згадується якийсь орден. Але важко зробити висновок про контекст. Про те, щоб радянська влада нагороджувала Лейднера, згадок знайти теж не вдалося, а дореволюційні нагороди якщо в нього й були, то навряд чи це у той час, коли писалися ці листи, мало б якусь цінність, якесь значення.

-Навіть не знаю, чим тут вам допомогти…

Скоро співрозмовники розпрощалися. Іван із задоволенням подумав, що, мабуть, вірно витлумачив значення слова «орден» у листі Лейднера, хоча Людмилі Павлівні цього поки що не сказав. Не тому, що не довіряв, а тому, що … співробітниця прокуратури, із раціональним поглядом на світ та звичкою оперувати доказами, може просто не повірити. Це ще півбіди, - йому немає потреби у чомусь когось переконувати, - але може  не вважати після такого серйозною людиною. Ще б пак, у містику якусь вдарився, у конспірологію… Листи повернути навряд чи буде вимагати, та й у будь-якому випадку можна зняти копії, але все одно було б неприємно… Та й на перспективах роботи із дубенськими істориками над новим додатком для туристів може позначитися. Ні, хай краще залишається поки, як є, тим більше, все одно це – лише його припущення…

А потім він простягнув руку та узяв, відімкнувши від зарядного пристрою, ще один смартфон. Дешевий, китайський, з якого він не збирався нікому телефонувати, натомість, на ньому був встановлений «Кластер». Відкривши додаток, побачив відповідь на своє єдине повідомлення. Відкрив чат та прочитав: «Kalman на ялинках». А потім окремим рядком ішов смайлик. Іван відповів: «Я серйозно. Потрібен Kalman. Не на ялинку.» Та, відправивши повідомлення, зайшов на youtube, знайшов там відео тієї самої пісні Viva Kalman, - а що, хто б не відповідав йому, він гадає, що хтось не зрозуміє, звідкіля взято ім’я користувача? – та відправив посилання у чат. Навряд чи швидко прийде відповідь, подумав, відклавши телефон: вбивці теж зустрічають Новий рік.