12. Листи.

Коли вони стояли на бастіоні замку, милуючись краєвидом, - тут виникало відчуття простору, незважаючи на холодний вітер, щоправда, снігу цього року не було, - Ілона спитала:

-А ти правда кандидат наук?

-Так. Щоправда, усе це дуже давно було, а тема моєї дисертації – міжнаціональні відносини у Франківську, або ще Станіславі, у дев’ятнадцятому-двадцятому століттях. Невже ти гадаєш, що я б став брехати прокурору? – посміхнувся Іван. В Ілони. Останнє зауваження викликало лише сміх.

-А ти вважаєш, що … вони надлюди, які вміють відрізняти брехню, чи що? По тих, яких бачила, я б такого не сказала.

-Ну, по-перше, ти стикалася із рядовими працівниками. Як вони там називаються, помічники..? А ми ідемо до заступника керівника, людини більш досвідченої. По-друге – ні, я не вважаю, що вони мають здібності відрізняти брехню. Але певен, що Людмила Павлівна після нашої розмови увімкнула комп’ютер, якщо він в неї був вимкнений, та загуглила моє прізвище. Це зараз – необхідна міра перестороги, коли телефонує незнайома людина із … нестандартним питанням. Тим більше – для прокурора. До речі, нам вже час до неї їхати.

Вони спустилися з бастіону, вийшли з замку та, перейшовши міст, опинилися на стоянці, де, окрім «Форда», було зараз лише іще два авто. Іншим разом, можливо, можна було б піти пішки, - тут усе було недалеко. Але Іван сказав, що нехай краще машина буде стояти поруч із прокуратурою. Ілона не зрозуміла, що він має на увазі, - невже вважає, що доведеться одразу їхати з міста? Але ж речі з квартири вони не забрали…

Людмила Павлівна виявилося саме такою жінкою, якою уявляють володарку такої посади такого віку. Худою її ніяк не можна було назвати, - скоріше, тіло ледь вміщувалося у діловому костюмі. Фарбоване у чорний колір волосся доповнювали окуляри у дорогій оправі. Як вона чинила щодо макіяжу, сказати було важко, бо господарка кабінету при появі гостей надягнула маску, дотримавшись сучасного епідемічного етикету. Гості, звичайно, зробили те ж саме, ще коли зайшли до будівлі. А от зустріла їх заступниця прокурора, можна сказати, привітно-насторожено. Та, коли Іван привітався та представив Ілону, як «дівчину, яка йому допомагає», сказала:

-Але, здається, у жодному університеті ви зараз не працюєте.

-Я так і гадав, що ви перевірите… Ні, зараз не працюю, хоча дійсно є вченим-істориком. Ми залучені до одного проекту… Насправді, я зробив щось подібне у Франківську, а тепер, коли … довелося переїхати до Києва, мене попрохали й там зробити щось подібне. – Він у кількох фразах описав мобільний додаток для туристів із доповненою реальністю. – От Ілона координує частину технічної роботи та … стосунки із мерією. Це – їхня ініціатива насправді. А мене попросили підключитися до науково-історичної частини. Та, коли збирав матеріали, наштовхнувся на будинок Ісаака Лейднера у Києві. Зацікавився, що це за постать. Виявив … таке незвичайне поєднання: інженер, математик, шахіст, - та у той же час, здається, містик… Якого більшовики не лише не чіпали, він навіть у тому ж будинку продовжував жити, а вбитий був уже нацистами при окупації Києва… Став шукати про нього інформацію, але її на диво мало. Навіть збірки шахових задач, опубліковані ним, майже не збереглися. А у одній статті наштовхнувся на згадку про жінку, яка називала себе його «правою рукою», та, вже після війни, сиділа за це у в’язниці. Але у чому лікарка могла бути правою рукою інженера та математика..? Її прізвище – Дьяволіцина, Надія Дьяволіцина. Я вирішив пошукати … можливих родичів, але знайшов лише вас, - відверто пояснив він. – І от, коли ми … опинилися у ваших краях, вирішили завітати. Бо не любимо, коли … щось залишається таким незрозумілим. Та й постать Лейднера занадто цікава, щоб про нього усі забули. Цікава та водночас трагічна.

-Десь так я і гадала, коли ви сказали, що цікавитеся подіями такої давнини, пов’язаними із моєю сім’єю… - Людмила Павлівна кивнула. – Окрім бабусі Надіії, в нас не було нікого, хто б міг вас цікавити…

-То вона, дійсно, ваша родичка? – спитала Ілона.

-Так. Вона сестра мого діда. Я навіть живу у її будинку, вона придбала його … коли її звільнили. У Києві жити не дозволили, вона приїхала сюди. Працювала лікарем. Дітей в неї не було, от, врешті-решт, будинок мені й дістався. Колись мене направили працювати до Дубно якраз тому, що … можна було не давати квартиру, - пояснила господарка кабінету. – А потім я тут і залишилася…

-І я вас розумію. Чарівне місто! – Під маскою, звісно, посмішку Ілони не можна було помітити, але можливо було почути за голосом. У відповідь дівчина побачила кивок.

-Так. Тут … приємно жити. Але вас, певно, цікавить не це. Добре хоча б, що ви не приїхали спеціально заради мене… - Гості одночасно подумали: добре, що заступник прокурора й не здогадується, заради чого вони сюди приїхали, та чим займалися вчора! От лише уваги місцевих слідчих їм і не вистачало… - Але де ж саме ви знайшли згадку про бабусю Надію..?

-У одній статті в Інтернеті. Насправді, вона там згадується лише у парі абзаців, - пояснив Іван. – Це спогади жінки-політв’язня. Вони були співкамерницями якийсь час. Надія здивувала її тим, що казала: її ув’язнення мало під собою якесь підґрунтя. На відміну від самої авторки, яка сиділа нізащо.

-Зрозуміло. – Людмила Павлівна ненадовго замислилася. – Насправді, я мало що можу вам розповісти. Бабуся мало розповідала про той час, коли була заарештована. Хоча … вона дуже бела незадоволена, коли я пішла у прокуратуру. Я сказала, що хочу не допускати такого. Молодість, романтика… - Тепер господарка кабінету, мабуть, теж посміхалася під своєю маскою. Видно цього, проте, не було. А відтак, сказане мало зовсім інший відтінок, подумала Ілона, в якої було своє, й притому свіже, ставлення до прокуратури. Однак вона розуміла, що не час та не місце демонструвати його. – Про Лейднера я від неї чула. Вона його називала «вчителем». Знаю, що існувала якась організація… Існувала з дореволюційних часів, та ні в якому разі не була антирадянською. До війни їх навіть не чіпали. Але чим вони займалися...? Схоже, це мало якесь відношення до містики, але … ну, не знаю, доброї… Ви, мабуть, знаєте, тоді, сто з чимось років тому, багато хто захоплювався спіритизмом і тому подібними речами. – Іван кивнув. – Бабуся казала, що … її посадили після війни іще й тому, що вона була правою рукою Лейднера, а той був євреєм. Тоді якраз розпочалися усі ці речі, «справа лікарів» й усе таке інше… Ви повинні знати.