10. Місця.

-Та це було просто…

Василь Васильович навіть ніяковів. Кількасот гривень, які сплатили за швидке вирішення проблеми, - здавалися літньому чоловіку навіть занадто великою сумою. А от Іван вважав, що головне – не те, скільки часу витрачено, а коли людина точно знає,  куди дивитися та що робити.

Зранку, як і домовлялися, вони зустрілися із Наталією біля приміщення, де збиралося правління гаражного кооперативу. Заради такого випадку сюди прийшли усі ці кілька пенсіонерів, - заодно скориставшись нагодою обговорити якісь власні проблеми. Але продаж боксів, як це потрібно було робити тут, оформили, Івана до членів кооперативу прийняли, щоправда, окрім обумовленої суми Наталії, йому ще довелося сплатити «борги» за членськими внесками та за обслуговування. Ну, це дрібниці… Наталія заради такого випадку замовила таксі та поїхала, залишивши йому, звісно, ключі від усіх дверей. А Іван поцікавився в голови кооперативу, - той, звісно, знав тут усе про усіх, та вже точно знав, хто чим займається, - майстром, який може полагодити пічку на дизельному паливі.

-А-а, це ту, через яку Максим і вчадів? Якраз хотів попередити, але Наташка, виходить, вже сказала… Зараз. – Він відчинив вікно та покликав: - Гей, Вася! Тут для тебе робота є! Це – дядя Вася, у прямому та переносному сенсі, - пояснив. – Його звати Василь, для вас, мабуть, Василь Васильович. Та він може полагодити усе: електрика, пічки оці, і таке інше. Машини теж, але не оці сучасні, де електроніки повно.

-Це якраз та людина, яка мені потрібна, - посміхнувся Іван. І через кілька хвилин вони вже йшли із Василем Васильовичем до боксів. Той, як виявилося, й Максима добре знав. Хоча й недолюблював, - якраз через те, що той проводив тут час із коханкою, хоча був одружений.

-А ви дівчину не просвітили? Бо, можливо, він її обманював, - поцікавився Іван.

-Та що я буду у це лізти? Щоб потім крайнім бути, й від нього, і від неї? Нащо воно мені треба? – знизав плечима дядя Вася, проходячи у хвіртку, вмонтовану у стулку воріт, як часто робилося у гаражах. Повністю ворота відчиняти Іван не став. – Де тут ця пічка?

Треба було віддати Василю Васильовичу належне. Із опаленням він розібрався швидко. Проблема полягала у тому, що усю систему придумав та виготовив Максим, - лише сама пічка була фабричного виробництва, точніше, потужний опалювач, іще й із вентилятором. А от система трубопроводів, якою гаряче повітря подавалося у такі собі радіатори, щоб нагріти й усі три бокси, і кімнати на другому поверсі, й навіть підвал, - була винаходом колишнього власника. Зрозуміло, що це було потрібно, якщо постійно проводити тут час, але систему парового опалення у гаражі навряд чи зробиш, от він і знайшов такий вихід, можливо, не найекономічніший. От тільки спитати, як усе це працює, було вже ні в кого. Тому дяді Васі довелося розбиратися самому, що він швидко й зробив, та проблему вирішив.

-Насправді … це ще дивно, як такого раніше не сталося. От від цієї заслонки чадний газ і повинен був іти туди. Я її переставив, тепер усе буде нормально. Можете вмикати, не вчадієте.

-А чому вони, взагалі, тоді цю пічку увімкнули? – спитав Іван, бо вважав, що Василь Васильович, проводячи у гаражі майже увесь вільний та не дуже час, та й гроші тут заробляючи таким от дрібним ремонтом, повинен усе знати. – Це ж, здається, літо іще було.

-Так, літо. Але тоді якраз дні такі було, холодні. Та дощі суцільні. Вони, мабуть їздили десь увесь день, - я тоді їх тут не бачив. Приїхали вже ближче до вечора, та, мабуть, захотіли … кімнату собі нагріти. А самі паритися пішли. Там, кажуть, така сауна внизу є…

-Є, - підтвердив Іван. – А … знайшли-то їх як?

-Так вранці голова увагу звернув, що усе зачинено, а з труби дим іде, значить, пічка працює. А це не Максима несхоже було, той, якщо на місці, завжди двері відчиняв та із чимось возився.  Він і запідозрив неладне, почав грюкати у двері, ніхто не відчинив, звісно. Він поліцію та пожежних викликав, ті двері зламали… Цій дівці, насправді, життя врятував, а от Максим помер. А потім з’ясувалося, що вони тут крадену техніку тримали, тому її заарештували все одно. – Зрозуміло було, що викладена Василем Васильовичем версія була загальноприйнятою для місцевого товариства. Йому ще доведеться, подумав Іван, якось будувати стосунки із «мужиками», - свого гаражу в нього ніколи раніше не було, він лише чув про специфічну культуру відносин у таких місцях. Що правда, Костик, який мав моторний човен, казав, що це іще нічого у порівнянні із тим, що коїться на ремонтно-відстійних пунктах, а простіше – човнових стоянках. Але це Івана зараз мало цікавило.

А от Ілону, думав він, провівши майстра, їм не потрібно демонструвати. Можуть упізнати, - навіть незважаючи на нову зачіску, - та, м’яко кажучи, здивуватися. Й щось запідозрити. Чутки підуть навіть за межами гаражів, а йому це зараз точно непотрібно. Щоправда, цю проблему, здається, легко буде вирішити, та й лише на єдиний раз. Навряд чи вона захоче бувати тут просто так. Важкі спогади, й усе таке інше… Але про дещо, вирішив, дівчину потрібно буде таки розпитати. Вона повинна зрозуміти, що це – заради справи.

А зараз поїхав додому, - поступово він розпочав саме так сприймати колишній батьківський будинок. Звикав, - але до чого? До свого становища спадкоємця? Чи до того, що батьків вже немає?

Увійшовши до бібліотеки, він змусив себе припинити самокопання. Потрібно було переходити до справи. Якраз уночі йому прийшла одна думка… Реалізацію її довелося відкласти через купівлю гаражів, про що було обумовлено із Наталією напередодні. Але тепер можливо було зробити це.