Розділ 7

— Така гарна, але така дурненька. Наша трепетна лань.

Його загрубілі пальці стиснули моє підборіддя. 

Адріан виріс зі зброєю в руці, що слугувала йому продовженням тіла. Він не боявся близького бою, тоді як я не була здатна зреагувати вчасно на підняту руку. 

Ця сильна долоня провела… палець пройшовся моїм підборіддям… в цій шкірі бурлила сила та захист, те, про що марив кожен…

Я сіпнула головою, відганяючи хибні спогади.

— Забирайся геть з мого розуму, збоченець.

Все було не так, не так…

Мені нізащо не перемогти Адріана в ближньому бою, не відібрати Абрикосову Краплю. Цю масу м’язів не здолати моїм кістлявим тілом. Але я любила відстань та стрілу, яка долала її. 

Можливо, носити при собі полин проти нечисті не така вже й кепська ідея. Що як в Адріана на нього алергія? Відлякаю біса…

Не було в нього алергій.

Ноги обачно обходили гілки, навіть дихання затихло через напругу лісових хащ. Я вкотре зиркнула ліворуч від себе, де поміж кущів зачаївся Адріан. Він також злісно глянув на мене, але одразу натягнув тятиву лука, зосередившись на здобичі. Сьогодні, видно, я йому не до смаку.

«Дивно тут. Коні неспокійні, а тиша ніби якась награна».

Дивовижно, але за день після свята до мене наблизився брат Демір, товариш Леєфа, та запропонував відправитися на полювання. Вони навіть виділили мені одного зі своїх коней.

Я витягла дерев’яну стрілу з пошарпаного сагайдака та прилаштувала її, вивчаючи прекрасну лань, на яку опадало проміння сонця. Вона стояла серед вільної від дерев ділянки та дослухалася до шуму водойми побіля себе, ігноруючи нашу присутність всього за два десятки кроків.

Вона була нашими харчами, вбранням та добробутом.

— Наша трепетна лань.

Ця тваринка здатна втекти, зачувши небезпеку. Проте варто завагатися лишень на мить, і смерть настигне її душу.

«Я не вона».

Розвернула корпус так, щоб від лівого плеча до правого йшла пряма лінія в напрямку лані. Така витончена й ніжна. Я мусила її вбити. Сьогодні, як ніколи, це була саме моя здобич, яка оселилася в моєму розумі. Довгошиє створіння на струнких ніжках та з коротким хвостиком.

Я вбивала ведмедя, мені не страшні вовки, а олені… годі й рахувати в скількох я вкрала життя заради поваги. Мій ніс звик до запаху смерті дичини. Але що не так цього разу?

Я різко крутанула голову на шарудіння листя. Адріан налаштував стрілу із залізним кінцем, він був готовий от-от вистрілити, але я зненацька спрямувала власну зброю на нього. Тіло скував страх.

Небеса.

Я натягнула тятеву сильніше, усвідомлюючи, що наскільки багато важила кожна секунда. Тятива слабо зарипіла.

Адріан швидко упіймав боковим зором рух та застиг, вирячившись на мене. В його очах прослизнуло нерозуміння, але воно не затягнулося. Я втягнула крізь тонкі вуста повітря, розслабила пальці й дозволила стрілі розрізати повітря. 

Вона промчала повз хлопця. Він завбачливо відскочив у бік, хоча й даремно, а затим людина позаду Адріана, вбрана в камуфляж, повалилася на землю, уражена моєю зброєю.

Біс вскочив на ноги, роззирнувся, а я засвистіла в пальці.

— Напад! — гарикнула та вклала ще одну стрілу до лука, вивчаючи дерева, стежки та гілки довкола. Повітря завібрувало, коли різко відскочила в бік — металева стріла врізалася в стовбур, де мить тому було моє тіло. Підборіддя здригнулося. Паніка забила груди. Я ковтнула густу слину та почала збиратися на дерево, забувши про все та всіх. 

«Що трапилося?»

Внизу зіткнулися мечі, здіймалася пилюка та проривалися поодинокі крики. Я трусилася, хапаючись за дерево, зажмурилась, не тямлячи чому голова обважніла, а кров відступила від шкіри та захитувала розум у круговерті марення.

— Діво-воїтелько, Діво, захисти нас, захисти мене, — бурмотала, скрутившись, обіймала стрілу, поки знизу й надалі кричали. Я затиснула вуха, щоб не розуміти, хто саме поранений, а хто зрештою криваво переміг.

— Хай все скінчиться, нехай все скінчиться…

Я обдерла долоню, поки збиралася на дерево. Синя туніка, підперезана поясом, та чорні лосини забруднив пісок. Ці завеликі речі я позичила в Івара, як і робила завжди на час полювань. Тепер, можливо, порвала.

Смерть?.. Чи знала я, що таке смерть? Так. Я бачила її в 7 років, вона повернулася до мене в 11, але чи схожі скляні очі тварини на пустий погляд рідної людини? Будь-якої людини?

Чи зможу я вбити людину?

Вбити?..

«Я вбила людину?»

Дихання збилося, нудота стояла в горлі, а шелест листя довкола гудів у вуха. Нумо, Фрейсід, отямся! Дослухайся до звуків лісу, до шуму людей, які його порушують. Що ти чуєш?

Що я?..

Нічого. 

Я роззирнулася, а затим перелізла на іншу гілку, попри тремтіння в колінах. Людину не мусило так судомити, як нині мене. Попри розгубленість, я спустилася на землю та підбігла до чорної шапки, краї якої оздоблювало хутро. Вона Адріанова.