Розділ 6

Я роззявила рота, злісно вирячившись на Адріана. Він тримав глиняну чашку, в якій ще мить тому була вода. Саме тоді, коли десятки людей купчилися поруч, він вирішив втнути цю дурну витівку. На нас тицяли пальцями!

Я стиснула кулаки. На противагу цьому Адріан повільно вигнув вуста в усміху, оглядаючи моє розпашіле обличчя, а затим й узагалі легко розсміявся.

Вилив на мене воду. Він привселюдно вилив на мене воду в ніч літнього сонцестояння, в ту ніч, коли кожен у стійбищі вірив: якщо хлопець проллє на дівчину воду, то згодом вони одружаться.

— Який цікавий збіг! — вигукнув Адріан, продемонструвавши всім чашку з орнаментом.

«Пішов ти до бісової кобили. Пустоголовий козел».

«Причепенда трухлява!»

Не гаючи ні миті, я поспіхом оббігла столи, майстерню коваля Атіла, ткацькі верстати та дерев’яний будиночок лікарки Саїр, щоб опинитися якнайдалі від Адріана, через якого вуха спалахували й серце зривалося галопом.

Багаття відтепер кошмарило мене, спів люду морозив кістки. При інших я не могла випустити в бік Адріана жодного гнилого слівця, мусила слідкувати навіть за інтонацією, немовби музикант. 

Нехай нап’ється кумису чи медовухи, розслабиться поміж придуркуватих друзів з мечами й сокирами, забувши про перлинку Фрейсід. Не буде ж він навіть сьогодні думати лишень про мене? Зрештою, я для нього просто іграшка у вільний час.

Годину я їла та посміхалася, вивчала зірки й трималася неподалік від соколярні, де дрімали птахи з клобуком на очах, очікуючи на наступне полювання. Вони жили у вічній неволі, але будь-коли могли запросто полетіли ген-ген під час наступної вилазки. Варто лишень забажати.

Крок за кроком, і я кружляла під шатром, трохи більшим від мого. Повсть вкривали кілька килимів, з яких звисали китиці та обереги. Заможний, самозакоханий…

Ця місцина ховалася задалеко від святкування, підсвічена самотнім смолоскипом.

Я просто пірнула досередини й одразу покліпала, бо кімнату осяювали всього кілька свічок на низькому столі. Достатньо тихо, доволі спокійно та понуро, хоч в око стрель. 

Я кинулася нишпорити в шарах шкіри, провела долонею під прямокутним столом, підіймала посуд, книжки із забутими літерами, рушники, килими на підлозі, зазирала до скринь, порпаючись у сорочках, взутті, жилетках та штанах, перебирала масивну залізну зброю та оздоблені камінням чохли, стріли, мотузки, ремені, круглі мечі, шкарпетки…

Вздовж усього шатра була розвішана шкіра, щоб запобігти морозам. Прикраса могла бути будь-де під ними! Вшита, закопана. А в мене кожна секунда коштувала крові.

Нічого! Нічого!

— Нічого… — запанікувала, протерши піт з чола. Адріан не був довбнем. Але якщо й грався, то десь неодмінно ховав підказку. Я поповзла навкарачки під інший столик, де Адріан розклав чимале каміння та гілочки, а зверху стояв казанок, дим із якого виходив крізь отвір у стелі, аж ураз голову прорізав пекучий біль.

Чиясь рука грубо стиснула моє волосся на потилиці.

— І знову тваринка потрапила до пастки, — протягнув Адріан, силою зводячи мене на ноги.

Я скрикнула, але враз загарчала, не жадаючи приховувати власну лють. Адріан розвернув мене обличчям до себе, досі міцно стискаючи волосся, але я лишень криво вишкірила губи в усміху, ніби тільки й мріяла про це.

У його зіницях стрибали бісики. Такий ошатний, в чорному щільному вбранні, туніці й жилеті зі шкіряними вставками. Плечі захищені накладками, передпліччя стягували шкіряні нарукавники, а широкий пояс прикрашало синє каміння. Справжня броня кочовиків. Воїн, мисливець.

— Скажи-но, люба Фрейсід… а чи знаєш ти, яке покарання обіцяють за спробу отруєння племінника вождя?

Мої очі округлилися, у вухах від почутого запульсувала кров. Я запізно дала раду емоціям. Так нечесно, це наша гра!

— Схоже, що знаєш, — солодко зазначив Адріан, а опісля стиснув моє волосся міцніше, змушуючи стати навшпиньки, порівнявши наші очі. — Висічу тебе батогом та й по всьому. Не найприємніші будуть відчуття, обіцяю.

— Я нічого не зробила, — загарчала крізь зуби, попри пульсацію в ногах, обмотаних шматками шкіри.

— Доведи. 

Я форкнула.

— Подивися на власну жалюгідність, Фрейсід. Ти не можеш попросити навіть речі, яка належить тобі. Річ твоєї матері, трясця, — він труснув мене. — Через твою гордість ходиш босоніж, хоча, як дочка генерала, заслуговуєш на прикраси та тепло. Мало того, ти прирікаєш Ребекку на таку саму долю. Ти нестерпна егоїстка.

Я стиснула щелепи та поморщила носа.

— Котись до пекла, виродок…

Його обличчя піддалося ближче, і я здійняла підборіддя, наливши очі огидою.

— Тобі байдуже на моє життя чи життя Ребекки, як і мені на твоє. Не вдавай героя. Вони схильні помирати.

Його палець поворухнувся, і я відчула, як вирвалася волосина. Жахлива сцена. Особливо, якщо хто-небудь застане нас зненацька.

— А кого вдаєш ти? — він видихнув мені у вуста. — Вкрала прикрасу матері в мого батька й навіть не подумала, що вона опинилася там не просто так. Хтозна, які вони мали зв’язки?