Розділ 5

День за днем…

Наступного дня Івар відкинув килим, впустивши до шатра всюдисуще світло. Я рефлекторно приклала долоню дашком до заспаних очей.

— Ти знущаєшся…

— Три дні майже без спілкування — не найкращий варіант. Якщо тобі цікаво, то Ребекку двічі запрошували на вечерю до вождя, попри твою витівку, а опісля вона спить у шатрі подруги Ільхан. Боюся, в її матері згодом урветься терпець.

Івар підняв килим ще вище. Я застогнала й накинула ковдру на розтріпану та масну голову. Хлопець затягнув досередини звуки життя: діти бігали довкола дорослих, вівці мекали поміж собою, кудкудакали кури, не стихав стукіт відер, в яких жінки носили воду, та дзенькіт військової зброї.

— Якщо не думаєш про себе, згадай Бекку, що виносила кілька разів після тебе горщик із сечею якнайдалі від табору сама самісінька, щоб не забруднювати місце стоянки чи пасовиська, які й так доживають свої останні дні. Від тебе смердить, Фрейсід. Гірше, ніж зазвичай.

— Годі цього. Ти… причепенда.

— Причепенда? А ти смердючка трухлява.

Я схудла, втомилася від нудьги та почувалася всохлою квіткою, від якої ще й тхнуло випорожненнями.

— Ох боженько, я знову бачу Ребекку… — зітхнув Івар. — Вона їде на білому коні. Мабуть, то прекрасний жеребець Оріон. А судячи з розмаху плечей, поруч із нею Адріан.

Я скочила на ноги, як обпечена, смішно кульгаючи, однак завзято. Івар вправно перекинув мою руку собі через плечі, аби втримати.

— Невже йому немає чим голову свою баранячу зайняти!? Скільки можна дурити мою сестру? Вона наївна веселунка, а він, триклятий дубрило, користується цією можливістю, щоб зробити моє життя ще гіршим, щоб розірвати сестринський зв’язок! — засичала я. Івар опустив килим, не даючи мені змоги розгледіти щось, крім десятків шатер з повсті та різнобарвних халатів: жінки носили хутро й шкуру.

 — Нехай тільки мені попадеться. Як тільки встану на ноги, я випатраю його, як худобу. Очі виколю для талісмана. Серце вичавлю на юшку! Присягаюся, якщо він віддав мою прикрасу своєму батькові, я зарубаю його.

Я не встигала нормально дихати, аж так палко мріючи про помсту, про Адріана, про те, що зроблю з його накачаними руками, заподію суворому обличчю, дужим грудям та густому волоссю.

Даремне марнування такої вроди!

Івар награно реготнув, а тоді повів мене назад до ліжка.

— Відпочивай, подруго. І нехай такі палкі думки надихають тебе на швидке одужання та зміцнення духу.

— Ніщо не надихає мене більше за жагу помсти, — буркнула, завалившись на шкуру. Обличчя засохло, волосся липло до лоба. Попри біль, що розкочувався з новою силою, я підтягнула до себе миску з водою, щоб обмити лице та прополоскати рота.

Івар сперся руками на темно-коричневі штани, заправлені в чоботи. Він закасав рукава сіро-синьої туніки та вже встигнув замаститися в сажі та іржі.

— Я піду та спробую забрати Бекку. На жаль, вона до нестями любить коней та чимраз сильніше виявляє прихильність до Адріана. Аби не закохалась.

— Стулися. Що твій язик меле? — я здійняла долоню, готова влаштувати йому прочухана. Звідки це взялося? Страхіття! 

Ні-ні! Дні в темряві, жалісні розмови зі скромною та витонченою Тайрою, з якої хоч свічки ліпи, власна жалюгідність… Адріан зловтішався моєю відсутністю. І що я собі думала?

Розімни плечі, Фрейсід.

Як мені донести сестрі правду про демонічну натуру Адріана, що вбрався в дорогі шати щедрого янгола? Що його усмішка всього-на-всього приманка, а доброзичливість — карнавальна маска?

День за днем…

А що як Адріан попросту закопав Абрикосову Краплю в безмежному лісі за версту від стійбища? Він усвідомлював цінність речі, знав, що я марила нею, а отже ціну загне надлюдську.

Як далеко я зможу зайти заради мети?

Ввечері я повернула Бекку до домівки, наступного дня виходила на двір, за два — займалася приготуванням їжі в мідному казані разом з іншими дівчатами та купалася в річці, за тиждень — поралася, як годилося, попри відлуння болю, виробляла барвники для килимів, замочувала в них тканини та стікала сімома потами.

Ребекка змусила мене обмотати ступні шкірою та хутром, а зверху натягнути поношені шкарпетки, щоб ходьба не пробуджувала рани. Личаки не допомагали, а на чоботи я (на власне переконання) не заслуговувала. Навіть змайструвати їх сама стидалася, бо для цього потребувала помочі.

—  Сьогодні батько Атіл розповідав дітям історії, —  казала Ребекка, заплічаючи мені зачіску. Я дивилася поперед себе, терпіла посмикування дерев’яним гребінцем. Якщо потягнути за його основу, то можна було витягти зсередини потаємний кинджал на ручці. Це одна з небагатьох речей, що я зоставила собі по смерті батьків.

— Вона була про володаря та дівчину, що зналася на рослинах…

Я одягла святкову сорочку — одну з двох, що мала загалом. Рукави цієї були розрізані від ліктів та мали кілька червоно-блакитних вишивок. Горловину також прикрашали два ряди візерунків, а пояс я підперезела нитками та товстим брунатним паском, за який заткнула мамин кинджал з бронзовим руків’ям та гравіюванням.