Розділ 4

Тендітна лань. 

Мати роками вихваляла мою вроду, успадковану від батька, та захоплювалася оленячими очима, що нібито зачаровували богів. Їй подобалися мої тонкі вуста, ба навіть дивнуватий прикус і кутики губ, що підіймалися несиметрично, коли всміхалася.

Коли мені пішов дванадцятий рік, я вперше замислилася про вдале заміжжя, щоб забезпечити Ребекку повагою та комфортом. Близькі родичі —  найтяжчий тягар. Це життя в постійному неспокої та боротьбі за їхнє здоров’я. Це оголена спина, за якою ти не здатен встежити.

Син якогось старійшини? Вони старші за мене, але походять зі шляхетних родин.

Але на п’ятнадцятий день народження я второпала: мені не потрібен чоловік, щоб захистити себе та Ребекку. Я могла зробити це самотужки. До самої смерті мама показувала мені символ Діви-воїтельки, розповідала легенди та розбавляла їх правдою. Вона носила традиційний головний убір, але я помічала дивні плями на шиї ззаду, біля основи волосся.

Мама обіцяла розкрити всі карти, повідати те, до чого я поки не доросла, однак померла. Опісля я серйозніше взялася за стрільбу з лука, підняла спис, мені навіть щастило зрідка бувати на полюваннях серед чоловіків. Вони (загалом) ставилися до цього стерпно, якщо не висовувалася.

Навкарачки я доповзла до ліжка та завалилася на теплі ковдри. Довелося стримувати ридання, бо Адріан міг кружляти, наче вовк, побіля невеликого шатра та дослухатися до плодів своєї праці. Якби ж то і я мала важелі впливу на нього.

Та що значило моє слово проти його?

Сон вхопив мене у свої пазурі та поніс ген-ген від цього місця.

Ми всі були частиною племені Юрек. Кілька наших стійбищ розкинулися рівнинами, але головний вождь проживав саме в нашому поселенні. Людина, що керувала тисячами. Тільки в нашому стійбищі шатер розкинулося десь з пів тисячі. 

Три місяці тому наше стійбище кочувало востаннє, тому я побоювалася, що землі от-от втомляться, худоба виїсть всю траву, і нам усім доведеться вчергове рухатися звичним маршрутом далі й далі від славнозвісного міста Заферу. Моєї мети.

Кочували ми щосезону. І хоч розібрати шатра, перебратися на нове місце та розкластися знову займало з чотири дні, однаково вимагало чимало сил та емоційної відданості. А я клятий вичавлений фрукт.

Протилежність легендам від мами.

Жінки в нашому племені зналися на самозахисті та поводженні зі зброєю, але більшість полюбляли сидіти за станком і ткати різнобарвні килими, які чоловіки опісля доправляли до справжніх міст, оточених кам’яною огорожею, та продавали. Я ж не жадала шити одяг чи стежити за власними дітьми.

Я хотіла битися та здобувати. По-справжньому. А для цього мені слід було повернути Абрикосову Краплю, хоча це й порушить одразу з десяток правил.

Він однаково мріяв про це.

⚔︎

— Фрейсід. Фрейсід!

Моя рука стиснула кинджал під подушкою, і  я мииию направила вістря на нападника. Ребекка налякано відсахнулася. Ми обидва зачекали, поки перший напад паніки відступить від мого серця.

— Де ти спала? — одразу видихнула, протерши вологий лоб. Ранок привітав мене пульсацією в ногах.

— Не хвилюйся, сестро. Я лишилася в Ільхан. Її мати годувала нас бараниною, яку ми разом зварили в казані, а потім випили кобилячого молока. А перед цим я з Іваром годувала коней. Він навіть посадив мене на одного білого жеребця, повного китиць, але я так перелякалась, що Івар одразу мене спустив. Ми прибралися, але там все одно смерділо гноєм та сечею.

Я всміхнулася. Навіть піддалася теплій хвилі спогадів, які понесли мене до батькових обійм. Колись він так само вперше садовив мене в сідло. Та я не злякалася чорнявої кобили Аркени. Шкода, що й та не пережила довгої розлуки з господарем.

Радість зненацька осипалася з обличчя.

— Звідки в тебе це?

Ані матінка Корі, ані сестра Тайра не дарували Ребецці останнім часом прикрас. Тим паче таких вишуканих: закривала пів голови, а також повна монет, ланцюжків та намистин. Ми не вміли виготовляти подібне власноруч, не поралися серед майстринь для власного зиску, лише працювали задля загального блага.

— Ох, я забула тобі розповісти. Позавчора ввечері, коли вождь наказав тобі не виходити з шатра до ранкового покарання, я пішла на вечерю до батька Магнуса. Саме тоді мені подарував її Адріан. Він вважає, що вона личить моєму вбранню та підкреслює круглість обличчя.

Я гучно зашипіла від люті, але сестра сприйняла це інакше:

— Ступні болять? Можливо, я збігаю по лікарку Саїр? — Ребекка зірвалася з місця, але я втамувала цей запал. Не мала жодного бажання вкотре показувати свою слабкість.

— Все добре. Я почуваюся набагато краще. Мені варто лишень перев’язати рани, але я впораюся з цим самотужки.

— Добре, як скажеш… — Ребекка провела пальцями по ланцюжках, що лоскотали її праву скроню. — Справді гарна?

— Так, — якомога ласкавіше зронила. — Тобі личить малиновий.

— А я тобі сніданок принесла, — спохватилася Бекка. — Ти ж майже нічого не їла з вчорашнього ранку. Водою сита не будеш. Яка будеш за столом, така й за робою.

Сестра простягнула дерев’яну миску, повну тушкованого м’яса з пшоном. В ній зосталися шматочки ріпи, цибулі та моркви.