Розділ 3

З якою ж тягучою насолодою Адріан промовляв моє ім’я.

Фрееейсід.

— Хай ім’я твоє щезне, — видушила, прийнявши сидяче положення. Дивитися на нього знизу було тим ще приниженням.

Адріан, ніби зрозумівши це, повільно опустився навпочіпки. Така близькість привела моє тіло в стан бойової готовності. 

Чимала частина племені Юрек успадкувала брунатні пасма та карі очі, але демон позначив Адріана чорним волоссям та очиськами. Останні ковзнули до моїх ступнів, вчуваючи свіжу кров.

«Тримай зоровий контакт, застигни, як скеля, об яку розбивають всі жалюгідні хвилі його влади».

— Як жорстоко, — підсумував Адріан. — Хіба я не твій друг, Фрейсід?

Його лапа зненацька лягла на моє коліно, що огортала пошарпана нічна сорочка, але я хутко сіпнулася. В очах спалахнуло обурення.

Старший на дві зими племінник вождя Магнуса любив бавитися зі мною у вовка та ягня. От тільки ролями ми звикли мінятися.

— Я не в гуморі, — зауважила. Полум’я свічок відбивалося на його гладкому обличчі. Членам родини вождя, потенційним кандидатам на престол, забороняли носити бороду. Ця окраса належала винятково вождю, а інакше ти попросту кидав йому виклик та прирікав себе на страту. Якщо, звісно, не встигнеш втекти зі стійбища в невідомість. — Це не чесний бій.

— Чесний, нечесний, хіба я не можу просто прийти й насолодитися нашою тендітною ланню? — солодко спитався Адріан. Настільки солодко, що отрута ледь не стікала з його пухких вуст додолу. Я гидливо поморщила ніс. — Хіба не можу, Фрейсід?

Загрубіла від зброї долоня лягла мені на гостру щелепу, але я знов розлючено відкинула її:

— Я сказала вшивайся. Твоїй родині досі мало? Мало знущань з мене? Спочатку твій батько відібрав наш статус, опісля висік мене, а тепер ти, нікчемний…

— Яка наша троянда нечемна.

Адріан звівся на ноги, зверхньо оглядаючи мене. Я не зводила блискучих очей, прикрашених тонкими бровами, аж допоки хлопець першим не розірвав наш зоровий поєдинок.

Кара небесна.

Знічев’я увагу племінника вождя привернули саморобні талісмани з кісток, дерева, ниток чи каміння, він торкався кожної китиці ловців снів, вивчав підвішені сушені трави, які, на думку інших, могли захистити від демонів.

Але це все брехня, бо демон стояв прямо тут. Раніше мій батько відповідав за військо в нашому стібищі. Після його смерті ця роль зненацька дісталася Яльмарові. Моя роль, якби я тільки була чоловіком. Тепер же мій спадок міг перебратися до рук Адріана. Порядок наслідування назавжди змінився.

«Мовчи — і він піде. Він не битиме довго, якщо не даватиму відсіч».

— То ти отримала по ногах за те, що забігла до шатра мого батька без дозволу… — провадив Адріан, оглядаючи поверхню шатра з бежевої тканини. — І заради чого?

Я прикусила щоки зсередини.

—  Ти спробувала вкрасти золотий браслет, подарований послом з міста Осгард, але тебе спіймали. Браслет у нас. Тебе натомість побили…

Призахідне сонце слабо освітлювало шатро, не дозволяло Адріану розгледіти що-небудь підозріле. Та й свічки довкола плутали тіні.

— Ти не така дурепа. Було щось більше. Тобі триста років не був потрібен той браслет. Ти цураєшся грошей, які тобі пхає кожен другий, а тут вирішила втнути щось настільки дурне?

Мої міцні руки тремтіли, тримаючи слабке тіло. Адріан склав долоні за спиною, коли ступив декілька обачних кроків ліворуч. Усе моє єство скрутилося від жахливого передчуття. Шатро завелике, він не докопається до істини.

— Заради чого перлинка Фрейсід зіпсувала свої охайні ніжки?

А тоді Адріан підчепив носаком чобота край одного з запилених килимів. Я пустила погляд додолу — на утрамбовану землю. Забула, що слід видихнути.

Це мій єдиний шанс.

Мій сенс життя.

— Фрееейсід, — грайливо протягнув Адріан. Він вдарив носаком. Раз, двічі. Земля осипалася на килим. Стримуючи блювоту, я спостерігала за тим, як він копав ямку.

— Ти дурень? — просто вимовила, ніби Адріан був божевільним. Зрештою таким він і був, та, на жаль, точно не дурним. — Що ти хочеш знайти в мене під килимом? Рештки первісних людей? У мене нічого немає. Нічого я не брала у твого батька. А що взяла, то забрали. Окрім цих саморобних прикрас навколо, у нас з сестрою...

— Не сповідайся переді мною, — повільно загарчав Адріан. Його тон обпалив кригою, і я справді змовкла. Яка ганьба.

Людина, яка дійсно нічого не приховувала, поводилась би інакше. Не переказувала, не доводила, не казала стільки слів підряд. Однак… що як він піде до батька? Що як шантажуватиме мене та піддаватиме тортурам?

Він це зробить.

Носак чобота скинув черговий шар землі, і звідтіля визирнула коричнева хустка. Лезо відчаю чиркнуло моє розпухле серце. Він знав. Простежив. І коли Адріан швидким порухом підхопив знахідку, я вскочила на ноги. Зробила найбезглуздішу річ, на яку могла спромогтися.

Мої ступні не витримали, печіння обпалило ноги до колін, і я…