Розділ 2

Ребекка нанесла на обидві ступні мазь з кінського жиру, полину та соснової смоли. Було прикро розуміти, що сестра досягла віку, коли не тільки чула, але й віч-на-віч стикалася з жахіттями цього кровожерливого світу.

— Облиште мене, — прохрипіла я, коли Бекка нарешті перев’язала мої змучені ступні. Свої ноги вона ховала в личаках, сплетених із кори дерев. Вони швидко зношувалися, тож взувалися ми рідко, однак для виготовлення не був потрібен швець, коваль чи інша стороння поміч. Вистачало ножа та вміння плести.

Сестра мала дурну звичку складати на ніч свої прикраси до личаків, хоча ті просвічувалися, і будь-хто міг їх побачити.

Тим часом Івар носив чоботи для верхової їзди з носаками, загнутими догори. Син коваля брав усе, що давали, не страждав на хворобу гордості, як я, не здатна дозволити собі навіть дарунок у руки взяти. Нізащо.

— Я хочу побути на самоті, — проказала.

З Іваром ми виросли пліч-о-пліч. Я вчувала, що друг, молодший за мене на зиму, стане мені товаришем на решту життя, навіть попри те, що виказати тепло чи турботу нормально не могла.

Бо біс шукав слабкі місця.

Десятирічна Ребекка й без того носила клеймо вічної мішені, але я не вірила в те, що він міг торкнутися дитини. 

Один на один. 

Тож він прийде помститися просто до мене.

— Принаймні, тобі вдалося, — повів Івар. — Ти не лише обікрала батька того вишкребка, а й надурила їх обох. Яльмар так заклопотаний великим, що не приділяє належної уваги малому. А тепер нехай ходить та пишається побиттям дитини.

— Він свого вишкребка так і виховував, — виплюнула. — Якщо здичавлення можна назвати вихованням.

— Який кущ, така й хворостина.

— Навіть вовк більше піклується про своє дитя.

— А він схожий на вовка пикою.

Це пожвавило мій тон:

— То зроби з його морди та шкури мисливський трофей, а з зубів намиста, я покрасуюся.

Івар притулив вказівного пальця до тонких вуст, коли Бекка, шмигаючи, повернулася до ліжка з чашкою трав’яного чаю. Її кирпатий носик, на відміну від мого, вдався в ніс нашої матері. Поверх побіленої лляної сорочки вона вдягла винно-червоний халат без рукавів, підперезаний легким шкіряним поясом. 

Виглядала, як справжнє заможне дитя. Не без допомоги юреківців, звісно, бо вони повсякчас пхали їй в руки дарунки за нескінченну доброту.

З часом я звикла до завченої відповіді:

— Я вдячна вам за кожний дарунок у руках сестри, але, поважаючи вашу доброту та щедроти, прошу не простягати мені жодного блага, поки я заслужено не досягну його самотужки. 

Кожна нова та цінна річ в моїх долонях мусила бути заслуженою. Всьому була ціна.

Зранку я сплела з насиченого брунатного волосся сестри пухкий колосок, але зараз по-дурному довго вивчала велику круглу прикрасу з орнаментом на лівому боці її голови, яку ніколи раніше не бачила.

Металеві монетки та ланцюжки спадали уздовж скроні.

 «Звідки?..»

— Але навряд чи він тобі це подарує, — додав Івар. — Ти наразила себе на гнів скривдженого сина. Буде тявкати на захист татка.

— Хай вдавиться своїм язиком та своїм нікчемним батьком, — прохрипіла я, зосередившись на гарненькому личкові сестри. В нашому племені, що складалося з кількох стійбищ, панувало правило: кого скривдили, той і чинить правосуддя. Тому Яльмар, якого мусила називати дядьком, і побив мене. Але навряд чи подібне спрацювало б навпаки. Руку на тих персон ніхто не підіймав.

Івар сидів на підлозі побіля мене, вбраний у сорочку на випуск та брунатні штани, які підтримував шкіряний пояс. Китиці на сорочці знов розв’язалися, відкриваючи ключиці, а розстібнута піщано-коричнева жилетка ледь не звисала з плечей. Копиця брунатного волосся прилипала до спітнілого лоба.

— Нагодуй Бекку, будь ласка, — сказала. — Сьогодні мені не вдасться що-небудь приготувати чи долучитися до інших.

Тепла долоня лягла на мій зап’ясток. Я стрілася очима з карооким другом, який вклав щонайбільше надійності у свої наступні слова: 

— Вона в надійних руках, поки ти одужуєш. Знаєш же: ви для мене сестри, хоч і не за кров’ю.

Я витримала його погляд. Повільно опускала та здіймала повіки, але і не спромоглася пробудити в очах щось щире та тепле.

— Ребекко, пам’ятаєш, ти хотіла погодувати коней? — звеселено поцікавився Івар. Сестра нарешті підвелася з колін, виховано склавши руки перед собою.

— Ми погодуємо конячок? — обережно зронила вона, пестячи китиці на поясі. Коли сестра кинула на мене збентежений погляд, я просто кивнула, хоч навіть і цей дрібний порух викликав запаморочення.

— Я ж обіцяв! А де слова з ділом розходяться, там непорядки водяться. У нас кілька сотень коней, що чекають на твою увагу. Нумо.

Нехай біжить та бавиться. Усе краще, ніж турбота про зломлену та принижену захисницю. Це неодмінно похитнуло її сприйняття світу.

Коли мене зоставили одну, я одразу зашипіла, притискаючи коліна до шлунку. Біль клекотів не тільки в ступнях: навіть груди стискалися. Я загарчала в подушку, наповнену овечою вовною.