Розділи VII-VIII

VII

Ліза і справді була працелюбною, вміла організувати себе і заохотити інших. Навіть шкільні перерви вона використовувала заради своєї ідеї – створення народних нагород. Між третім та четвертим уроками дівчинка зібрала однодумців і продемонструвала друзям кілька нових ескізів майбутніх медалей. Діти уважно роздивлялися, сперечалися, пропонували власні ідеї нових нагород. Сергійко намагався не відставати і теж охоче висував пропозиції.

– А чому б на медалі не зобразити меча? Це зброя, суто чоловіче знаряддя.

Проте Ліза гаряче запротестувала.

– Нагорода має підкреслювати не войовничість, а героїзм. Тому хреста чи тризуба на медалі цілком достатньо.

– А може, тут варто зобразити і лаврове листя? – Озвався хтось із однокласників. – Як ото у давнину римляни та греки відзначали своїх героїв.

– Ідея цікава. – Погодилась дівчинка. – Варто обдумати...

На обличчі в однокласника спалахнула радісна усмішка, натомість Сергійко невдоволено позирнув на хлопця, так ніби то був його суперник.

Несподівано пролунав дзвінок мобільного – мелодія «Я піду в далекі гори», у виконанні неперевершеної співачки Квітки Цісик. Така мелодія була лише в однієї зі школярок – у Лізи. Дівчинка дістала телефон, приклала його до вуха. Вона ані на мить не полишала своїх ескізів, зосереджена на вдосконаленні чи створенні нових робіт.

– Алло, мамцю?.. Я у школі. Зараз перерва, то я показую друзям нові ескізи... Що?.. Як це?! Коли?.. Не може бути! Я зараз прийду!

Сергійко одразу відчув, як здригнувся і забринів її голос. В ньому була розгубленість, і навіть острах. Ліза сховала телефон і мовчки заходилася згрібати докупи усі ескізи. Сховала їх до заплічника і стрімко вискочила з класу, супроводжувана стривоженими поглядами однокласників..

– Лізо, ти куди? – гукнув Сергійко, проте відповіді не отримав.

– Лізко, що трапилось?! – звернувся до неї інший, проте дівчина лише мовчки змахнула рукою на прощання.

– Може, щось дома трапилось? З батьками? – висловила думку одна із дівчаток.

Друзі здивовано перезиралися між собою і лише знизували плечима. Такою Ліза ще ніколи не була.

***

Коли Сергійко повернувся додому, Денис сидів перед телевізором, дивився новини. Поряд на столі стояли відкорковані пляшки з пивом, у тарілці були розсипані чіпси та солоні горішки. Сергійко зайшов до кімнати, мовчки поклав на диван заплічник і почав роздягатись. Денис зауважив його невеселий, згаслий вид.

– Привет, Серенький! Че кислый такой? Двойку схлопотал?

– Нет. – Похмуро озвався хлопчик.

– А че тогда? – Чоловік приклався вустами до пивної пляшки, із задоволенням сьорбнув хмільного пійла.

– У Лизы квартиру обворовали.

– Это у подружки твоей?

– Да.

– Ну, а тебе-то что до этого? Не твою же хату выставили.

Сергійко спохмурнів, його очі заблищали а голос набув дивного металевого тембру.

– Лизка старается, после школы столько всего собирает, надрывается... А эти сволочи в дом ее залезли и обокрали. И серебро, и медали, и деньги...

Денис кисло усміхнувся і соковито захрумтів картопляними чіпсами.

– Подумаешь – потеря. Если захочет, то ещё соберёт.

– Там были готовые медали для наших героев. Мы их вручать собирались...

Остання фраза хлопчика вивела чоловіка з рівноваги. Його обличчя перекривилось від люті, чорні очі спалахнули презирством та ненавистю.

– Ты кого героями называешь – карателей, которые на Донбассе мирное население уничтожают? Это из-за них ты сейчас здесь, а не дома. Забыл, чего из интерната сбежал?

Сергійко насупився, проте змовчав. Денис вчасно спохопився і опанував власні емоції.

– Ладно, Серега, проехали. – Мовив миролюбно, запиваючи чіпси пивом. – Завтра будет тебе задание – флаг повесить.

– Какой флаг? – здивувався хлопчик.

– Большой, красивый, настоящий. Рано-поутру подымимся, я отвезу тебя на точку и скажу, где повесить. Сделать надо будет все быстро и сразу оттуда смотаться. Чтобы в камеру не попасть.

Сергійко здивовано закліпав очима.

– В какую камеру?

– Журналисты снимать его будут. – Пояснив Денис. – Им лишние персонажи в кадре ни к чему, дабы картинку не портили. Усёк?

– Усёк. Только я высоты боюсь...

Денис раптом розреготався.

– Высоты боишься? Да не гони, Серенький! Видел я, как ты сигал на рынке, когда торгашек бомбанул на бабло. Помнишь? Хрен догонишь тебя.

Сергійко злякано закліпав очима і втягнув голову у плечі: він навіть гадки не мав, що Денис був свідком того, як він, голодний, поцупив харчі у торгашів. Поцупив, щоби наїстися самому і нагодувати свого чотирилапого друга. Усвідомлення ганьби та злочину лише зараз прийшло до нього. Тоді це здавалось цілком нормальним.