Розділи V-VI

V

У вересні Сергійко пішов до школи. Будівля була ошатною і світлою. На стінах висіли портрети видатних українців, Державний Прапор, текст Державного Гімну. Стіни були у національних колоритних розписах – чудернацьких, загадкових.

Сергійка до класу привів директор школи. Учні, ніби за командою, одразу встали з-за парт, вітаючи керівника закладу.

– Доброго ранку! – Привітався директор. – Сідайте, будь ласка. Хочу представити вам вашого нового однокласника. Це Сергій Філоненко. Він з Донецька. Прошу дуже вас допомогти йому і підтримати. Ви чудово знаєте яка там ситуація. Тому станьте для Сергійка вірними друзями. Ну то що, куди ми посадимо Сергійка?

Останнє запитання було адресовано класній керівниці, тож вона, мить подумавши, запропонувала:

– Я думаю, посадимо його біля Лізи Стельмах. Вона гарно вчиться, активна, відповідальна, знаменита у нашому місті, тож неодмінно допоможе Сергійкові у навчанні.

– Добре. Сідай, Сергійко.

Хлопчик пройшов через увесь клас і сів поруч з дівчиною, яку назвали Лізою Стельмах. То була блакитноока чепурна дівчинка у вишиванці, із заплетеними темними косами. Учні супроводжують його уважними, підозрілими поглядами.  Сергійко дістав із заплічника підручника, зошита та кулькову ручку, виклав усе те перед собою на столі. Дівчинка з цікавістю заходилася розглядати свого нового сусіда.

– Тоді я вам більше не заважатиму, Діано Петрівно. Продовжуйте заняття, будь ласка.

Директор вийшов, залишивши вчительку зі своїм класом.

– Привіт! Мене звуть Ліза. – Прошепотіла сусідка по парті.

– Привет! А я Сергей. – Так само пошепки відповів новачок.

– Сєргєй? – На обличчі Лізи спалахнуло неабияке здивування. – Ти що, по-нашому геть зовсім не розмовляєш?

– Розмовляю... Іноді... Но мне привычнее по-русски.

– Ти що! То ж мова наших ворогів. Росіяни нині вбивають наших вояків на сході. А ти!

– А что я? У меня родители по-русски говорили. И я тоже.

– З тобою все зрозуміло.

– Что тебе зрозуміло?

– Потім побалакаємо. На перерві. Слухай краще вчительку.

Вчителька Діана Петрівна, миловида чорнява жіночка з приємним голосом, вела урок, писала на дошці крейдою, щось розповідала. Проте Сергійко почувався очманілим від усіх цих змін, що раптом насунули на нього: нове місто, новий опікун, нові друзі, школа... Він задумливо дивився у вікно, а перед його внутрішнім поглядом пропливали нещодавні події: загибель директора інтернату та вихователя, розтрощена снарядами будівля, покинутий напризволяще собака. Зненацька він отямився, згадавши про одну дивну річ.

– А почему училка сказала, что ты знаменита у місті? – Зашепотів, прихилившись до плеча дівчини.

– Ну, то так і є. – Ліза раптом усміхнулася, ніби її завжди тішило те, що вона вельми знакомита.

– Что «так і є»? – Не збагнув Сергійко.

– Я збираю срібло.

– Срібло! В смысле – серебро?

– Так.

– Зачем?

Ліза заходилася ретельно усе пояснювати, але так, щоби не привертати до себе уваги.

– Із зібраного срібла ми відливаємо медалі для наших героїв. Тобто чоловіків, які захищають Україну. То народна нагорода – справжня, за заслуги, від простих людей.

На обличчі Сергійка відбився неабиякий подив. Він закліпав очима, перетравлюючи розумом усе почуте, і поцікавився:

– Ого! И много уже собрала?

– Двадцять кілограмів...

– Двадцать кило?! Да не гони!

Остання фраза була вимовлена досить голосно, тож на новачка у класі  почали озиратися сусіди.

– Я не гоню, я роблю потрібну справу. – Гаряче зашепотіла дівчинка. –Можеш в Інтернеті про це почитати. Там і фото моє є. Хоча я за славою не женуся. Просто хочеться віддячити тим, хто зараз власними грудьми захищає наше спокійне життя.

Сергійко ошелешено почухав собі потилицю. Те, що він чув з вуст цієї непоказної дівчинки, просто руйнувало усе його розуміння світу.

– Ну двадцать кило... Это же целое богатство. Тачку крутую можно себе купить.

– Мені машина не потрібна. – Сухо відрізала Ліза.

– А что тебе потрібно? – Хлопчик пильно дивися у блакитні очі дівчинки.

– Щоби війна скінчилась якнайшвидше. І щоби усі наші вояки повернулися додому живими і неушкодженими.

Останні слова Лізи, як здавалось, аж ніяк не вплинули на Сергійка – він все ще перебував під враженням від досягнень своєї однокласниці.

– Блин! Двадцать кило серебра. Где его можно столько достать?

– Після закінчення уроків я збираю макулатуру, пляшки, металобрухт. – Спокійно пояснила Ліза. – Усе це здаю у приймальний пункт. А за зароблені гроші скуповую срібний лом. Грам плюс грам – громадиться кілограм.