Розділи ІІІ-IV

III

Ранок наступного дня був похмурим. Сергійко вночі змерз, спав погано, тож вранці вирішив твердо: повертатися до інтернату. Сподівався, що пса не виженуть, залишать на території. Місця та харчів вистачить усім.

Вид інтернату глибоко вразив Сергійка: у будівлі були вибиті вікна, двері та стіни подзьобані осколками, дах понівечений снарядами й мінами. Очевидно, що усі мешканці виїхали звідси, у невідомому напрямку.

Сторожко озираючись, Сергійко обережно зайшов до будови, переступаючи через уламки цегли та скла. Слідом йшов пес, принюхувався, дослухався, сторожко настовбурчивши вуха.

Хлопчик простував довгим холом, роздивлявся ще донедавна рідний будинок. На стіні він помітив стенд з фотографіями найкращих учнів та переможців різних змагань. В одній із підписаних фото він упізнав себе, з медаллю на шиї. Нижче висіло фото, де Сергійко був разом з друзями на змаганнях.

– Это я. – Сергійко вказав пальцем у фото, звертаючись до пса. – Когда занял первое место на соревнованиях по настольному теннису. А это мои друзья: Игорь Сытый, Коля Радченко и Андрей Городний.

Собака радісно гавкнув.

На окремому стенді висіли фотографії викладацького колективу школи-інтернату. На одній із світлин був колишній директор школи Ігор Антонович Бортник. Побачивши фото, Сергійко зупинився і довго дивився на портрет. В його голові умить пронеслися спогади про їхню останню розмову та загибель чоловіка. Сергійко важко зітхнув, зірвав фотографію з портретом Бортника і сховав її собі у пазуху.

Вони проминули кабінет директора. Двері були розчинені, там і досі був безлад, як і тоді, коли сюди влучив снаряд. Пес заходився нюхати повітря, відчуваючи запах крові. Сергійко побачив розтрощений кабінет і засохлі плями крові на підлозі. На його очах враз з'явилися сльози, а серце швидко-швидко застугоніло у грудях. У пам’яті миттєво пронеслася та жахлива мить, коли сам Сергійко врятувався лише дивом. Він раптом розвернувся і швидко побіг коридором в інший бік. Собака помчав услід.

У шкільній кухні Сергійко заходився нишпорити по всіх шкапах та тумбах, шукаючи щось їстівне. Зазирав у вимкнені холодильники та духовки. Знайшов якісь сухарі, прострочений маргарин, крупу в пакеті. Це вже було щось, завдяки цьому можна було вижити. Сухарі з маргарином здалися Сергійкові надзвичайно смачними. Пес теж охоче гриз сухий хліб, а маргарин ковтав цілими шматками. 

– Когда я здесь учился, нас хорошо кормили. Котлетами, жареной рыбой, пирожками. Компоты были такие… – Мрійливо мовив Сергійко, ремигаючи щелепами. – Мня-мня-мня! Сладкие из ягод. Сейчас бы такого попить.

Пес гриз сухар мовчки і ніби уважно слухав хлопчика. Сергійко підійшов до крана, відкрив – звідти потекла вода. Хлопчик притулився до мідного соска, почав жадібно пити. Твердий сухар трохи шкріб горлянку. Собака спостерігав за Сергійком, аж раптом гавкнув. Хлопчик втамував спрагу, озирнувся, шукаючи посуд. Помітив глибоченьку миску, що стояла на столі. Він набрав туди води і поставив її собаці. Пес одразу заходився жадібно хлебтати воду.

***

Уперше у житті Сергійко спав в інтернаті на незастеленому ліжку. Терміново виїжджаючи звідси, працівники установи забрали усю постільну білизну, залишивши лише кілька матраців. Добре, що надворі було літо і ночі стояли теплі. Поряд із Сергійком, міцно притулившись до хлопчика, спав пес. У розбите вікно світив повновидий місяць, освітлюючи Сергійка та пса.

IV

Думка втекти звідси, перебратися на материкову Україну прийшла швидко, ніби вже давно визрівала в голові. Сергійкові постійно хотілося їсти, а красти продукти на базарах ставало дедалі складніше. Торгаші були уважними і пильно спостерігали за всіма підозрілими захожими.

Сергійко дістався зупинки, на околиці міста. Повз них повсякчас проїжджали автівки та вантажівки – люди тікали з насиджених місць, рятуючи власне життя. Хлопчик раз у раз змахував рукою, голосуючи, проте ніхто не мав наміру зупинятися. Вивозили свої сім’ї, родини, рідних та майно, яке влізло в авто. Псу обридло сидіти поряд, на сонці, тож він одійшов і влігся у затінку зупинки.

Сергійко продовжував відчайдушно махати рукою, щиро сподіваючись, що його хтось таки підбере. Останніми днями він почав сумувати за звичним, влаштованим та ситим життям в інтернаті. Там годували, навчали, вдягали. Усі мали там особисті ліжка – з чистою постіллю, та шафи для одягу й особистих речей. Кілька днів поневірянь допомогло Сергійкові зрозуміти, що саме він втратив.

Несподівано поряд пригальмувало авто синього кольору. Сергійко одразу визначив марку – німецький «Опель». Повільно опустилося скло і хлопчик побачив у салоні добре одягненого чоловіка у модних дзеркальних окулярах. Той зацікавлено розглядав Сергійка, навіть зняв окуляри, аби краще його роздивитись.

– Дяденька, подвези! – попрохав хлопчик.

– И куда?

– Все равно куда. Лишь бы подальше отсюда.

– А чего сам? Где родители?

– Нету. Я интернатовский.

– Ясно. Ну ладно, садись!

Сергійко рішуче відчинив задні двері і озирнувся до пса, змахнув рукою.