Розділи I-ІІ

I

Сонячний промінчик зазирнув у велике вікно і вужиком покотився-поповз по підлозі, переповзаючи на стіни та ліжка. Велика простора спальня донецького сиротинцю-інтернату була  заставлена ліжками, на яких спали діти. Обличчя в усіх були спокійні та розслаблені, бо ж ніщо не лякало, не турбувало малечу.

Несподівано обережно відчинилися двері і до спальні зайшов вихователь Андрій Чаленко. То був молодик, який нещодавно закінчив педагогічний університет і влаштувався на роботу до притулку. Парубок обвів усіх пильним поглядом, перераховуючи підопічних. На його суворому обличчі одразу ж відбився відбиток втіхи. Він повільно пройшов поміж ліжок, турботливо поправив ковдри, що сповзли, на кількох дітках. Він працював тут недавно, намагався з усіма вихованцями познайомитися і потоваришувати. Хоча то було не легко, адже позбавлені природньої батьківської опіки, діти росли справжніми вовченятами. Були недовірливі та підозрілі, а дорослих сприймали як таких, котрі хочуть тримати вихованців у жорстких лещатах дисципліни та порядку. Втішений, чоловік розвернувся і рушив до дверей. Він встиг лише покласти руку на руків’я дверей, як враз сталася несподіванка: паперовий літак стрімко пролетів крізь усю кімнату і влучив вихователю просто у потилицю. Чоловік здригнувся, завмер і різко озирнувся. Ніщо не виказало підступного капосника, який те вчинив. Усі діти продовжували спати, у жодного на обличчі не здригнувся жоден м'яз.

Чоловік важко зітхнув, підібрав з підлоги паперовий літак і тихо вийшов з кімнати, щільно причинивши двері.

Андрій Чаленко зайшов до кабінету вихователів. За столом сидів вчитель математики сорокадворічний Іван Бортник, міцний дядько, із завжди усміхненим обличчям. Він тримав у руках планшет і читав останні новини з Інтернету.

– Ну що, Миколайовичу, усі дракони на місці, ніхто не втік протягом ночі, ніхто не вилетів крізь кватирку? – запитав математик, навіть не відірвавшись поглядом від планшету.

– Все на месте. Но кто-то из них очень пакостный. Пульнул в меня бумажным самолетиком. – Андрій продемонстрував паперовий літак, якого підняв з підлоги.

Бортник кинув швидким поглядом на знахідку й мовив:

– То напевно Філоненка рук справа. Більше нема кому. Найбільший капосник в інтернаті. Нічого путнього з нього не вийде. Неодмінно стане бандитом.

Чаленко здивовано закліпав очима.

– Почему вы так думаете, Иван Андреевич!

– Ось побачите, Миколайовичу. Душогуб – йому друге ім'я.

– У парня критический возраст – идет формирование характера. Ребенок познает себя, окружающий мир, пытается отыскать свое место в этом мире. Без родительской опоры это весьма непросто. – Чаленко спробував стати на захист хлопчика, пам’ятаючи усю теоретичну базу з психології, набуту у виші.

Математик сумно зітхнув і перевів свій погляд на колегу.

– Ви тут людина нова і погано орієнтуєтесь у наших реаліях. І геть не знаєте наших вихованців,  – мовив за мить. – Філоненку місце на нарах. І що на довше його закриють, то краще буде для суспільства. Тоді усім навколо одразу стане легше дихати. Повірте мені.

***

Ледве за вихователем причинилися двері і стихли звуки кроків, як Сергійко Філоненко рішуче відкинув убік ковдру і встав на ноги. Він вже був вдягнений, так ніби усю ніч спав, не роздягаючись. Хлопчик швидко взувся, тихенько підійшов до вікна і відчинив раму. Перш ніж наважитись на рішучий крок, Сергійко озирнувся і обвів своїх друзів-вихованців уважним поглядом, ніби хотів пересвідчитись, що за ним ніхто не спостерігає. А вже за мить обережно виліз у вікно і тихо причинив раму.

Щоби його бува не спапашили вихователі, Сергійко обережно крався понад стіною будівлі, пригинався, дослухався до оточуючих звуків. Він дістався паркану, що був закритий від вікон деревами, підстрибнув і учепився руками за верхній край. І вже за мить переліз через нього, зникнувши у невідомому напрямку.

II

Літній день був сонячний і теплий. Вулицею швендяли собаки, бігали ледачкуваті коти, а голуби та горобці збирали на землі крихти й соняшникове насіння.

Сергійко прошкував вулицею, радісно усміхаючись сонцю, сповнений задоволення від отриманої свободи. Він роздивляється навсібіч, спостерігав за тим як настає новий день. Хлопчик мав дванадцять років, і рано втратив батьків. Інтернат став йому єдиною домівкою, хоча сам Сергійко ніколи не відчував до нього любові. Хлоп’як мав карі очі, світло-русяве волосся і був трохи клаповухим. З усіх предметів, які викладали в інтернаті, йому найбільше подобалась фізкультура. Сидіти годинами за партою було нудною і обридливою справою.

Біля одного зі смітників, що був до самого верху наповнений побутовим сміттям, Сергійко раптом помітив флакон з-під фарби-розпилювача. Наблизився, підняв його, зважив у руці, відчувши що в середині щось є. Хлопчик кілька разів рішуче струсонув флакон, аби збовтати суміш, і рушив до найближчого будинку. Стіни «хрущівки» були нещодавно пофарбовані у світлий колір, від чого увесь фасад дому набрав нового, свіжого вигляду.

Сергійко звів руку, натиснув на пульверизатор і вивів на стіні будинку слово «Freedom». Напис вийшов незграбним, проте був зроблений від душі. Сергійко навіть замилувався працею власних рук – не так часто з’являється можливість висловити свої відчуття ось так, відкрито, демонстративно. Сергійко не любив уроки англійської, чужа мова давалася йому важко. Проте значіння слова «Freedom» знав напевно. Він любив це слово, воно просто примушувало його тремтіти від задоволення.