Розділ 8

Я осоромилася — це принципово все, що потрібно знати про моє оцінювання. На наступних сторінках ви так чи інакше дізнаєтесь правду, тому я відмовляюся зараз повертатися до цієї ситуації та детально її розжовувати.

У ліфті, що нісся на дванадцятий поверх Тренувального Центру, відчувався сморід смаженого поросяти. Уперше у житті запах їжі викликав огиду замість голоду. Мені не довелося навіть стояти поряд з тим смаженим поросям, його сморід до мене доніс крюк скелелазного пістолета — і я сама ніби просякла запахом м’яса та спецій, від якого кортіло швидше відмитися. Він мені марився, адже ну не могло у ліфті нести так, наче мені тацю з тим поросям ткнули прямо під носа.

Сорок секунд шляху від тренувального залу до поверху номер дванадцять пройшли у спробі позбутися нав’язливого смороду м’яса — бо згодом мені було трохи не до того.

Удар спиною об стіну: біль просякнув тіло, вогнем піднявся до шиї та сконцентрувався у лопатках. Мені забракло повітря і я захрипіла, ривками відвойовуючи собі ковток кисню. Чужі руки, оповиті м’язами, стискали шию:

— Сука! Ти ж це спеціально зробила, так?! — Рой штовхнув мене об стіну вдруге. — Тупа байстрючка! Стерво, точно як твоя мамка! Це ти для того придурка з Другого розстаралася, а?! Я бачив, як ти до нього на дах бігала! Що, думала він тебе за це візьме у союз!? — полум'я люті все розгоралося. 

Перше — оцінювання хлопець, очевидно, теж провалив, якщо настільки розізлився й опустився до фраз про мати й факт мого народження від невідомо кого (одне могло розсмішити, якби не руки Роя, що душили мене; інше ледь зачепило). Друге — він знав про наші посиденьки на даху з Катоном, але до цього моменту нікому про них не розповідав. Третє — цікаво, як минуло оцінювання Катона? Четверте — я двічі вдарила кулаком у вухо Роя, перш ніж він відпустив мене.

Мелларк тяжко дихав, то смикаючись у мій бік, то навпаки, майже заспокоюючись розтискав п’ястуки. Я дихала так само важко і мовчала, чекаючи наступних його дій.

На обличчі хлопця, так сильно схожого на благодушного батька-пекаря моторошно проступили риси його озлобленої матері — ніби природа натягнула одне лице-маску поверх іншого. Блакитні очі пана Мелларка, а над ними глибоко насуплені брови у жесті пані Мелларк; тонкі губи, не схожі на вуста жодного з батьків, підняті у гидливому виразі, який майже зрісся із пані Мелларк; квадратне підборіддя виступило вперед. 

— Мені буде байдуже на реакцію округу, коли я тебе вб'ю. Переможців, як ти знаєш, не судять 

Рой занадто сильно перетиснув моє горло, тому набрати ту тональність, котрою я б бажала з ним говорити не вдалося:

— Переможців не судять, це правда, — у горлі першіло, я сковтнула кислу слину. — Тільки от своє життя я за дарма не віддам. Якщо вже помру, то від руки когось гідного. Та й ти зарано приписуєш себе до переможців. 

Фальш. На Іграх роблять що завгодно, окрім як обирають свого вбивцю, але мене понесло. Може, якраз смерть від рук однокласника була здатна привернути до мене бажану увагу — однак лише цього мені було мало. Час від часу трибути з одного округу вбивали, тож рідкість відчуватиметься сумнівною, половинчастою. 

— Ти сама змушуєш хотіти тебе вбити, — Мелларк посміхнувся, шкіра на його вустах розтягнулася, приховуючи усі тріщини та рельєф губ.

  Я була ображена і розлючена  — розлючена навіть більшою мірою ніж ображена. Надія на порятунок з'явилася запізно, продюсери мене ігнорували, я осоромилася, а тепер мене майже побили. Сморід смаженого м’яса зник, але не спогади про те, як промазала: замість яблука у роті поросяти, крюк пробив його тіло. Везіння сьогодні було на моєму боці, адже я не покалічила жодного капітолійця — хоча, присягаюся, бажала як ніколи. І вперше житті я мала реальну можливість виконати це бажання. Лише треба було натиснути на курок, але я цього не зробила. 

Емоції роз’їдали нутрощі тією мірою, у якій наступні слова про сім'ю належали мені, а не почуттям. Я, врешті решт, завжди тяжіла до зла.

— Так само, напевно, подумав твій брат. Він же за тебе добровольцем не пішов.

Прим Евердін на Жнивах були готові замінити аж двоє людей, а Роя Мелларка — ніхто. У округах звикли думати, що Ігри, як дощ, змивали усі родинні та дружні зв’язки — однак цьогоріч і я, і Катніс Евердін пішли проти цього правила. Хіба могло це не зачепити хлопця? Боляче, напевно, усвідомлювати таку байдужість від власного брата.

Рой вже було кинувся на мене знову, як до нас поспішили Еффі з Геймітчем.

— Що тут відбувається? — суворо запитав Абернаті.

Ми з Мелларком перезирнулися: його обличчя набуло рішучого й агресивного виразу. Чи встиг він розповісти про мою капость ментору? А якщо встиг, то скільки у його словах було правди? Я заговорила першою:

— Ми вирішили тренуватися окремо. Це ж не стане проблемою?

Геймітч оглянув мене з-під кустистих брів. Його погляд зачепився за мою шию і зупинився саме там. Горло ще дерло й першіло, а шкіра пекла —  певно, залишилися сліди від пальців Роя (якщо з’являться синці, то помру я до того, як вони зійдуть). Прикривати шию одягом чи волоссям я навіть не намагалася. Далі Абернаті повернувся до Мелларка, оглянув його червоне вухо.

— Зараз ви двоє розійдетеся по своїх кімнатах і чекатимете на мене. Вийдете раніше вечері — вважайте, що ментора у вас немає. Розбиратися будете самотужки. Ви мене почули? — тримаючи Роя за плече, мовив на межі спокою Геймітч. 

***

Продюсери ігор якраз підіймали келихи у тості, коли почалося моє оцінювання. Не пригадую свої думки про них у ту мить — реальність якась змазана, надмірно гостра і яскрава. Пам'ятаю тільки як витирала холодні спітнілі долоні об тренувальне вбрання. 

Ножі. Їх я точно брала до рук — тутешня зброя відчувалася важкою у порівнянні з тою, котрою мені доводилося користуватися вдома. Я все кидала і кидала ножі. Вони здебільшого потрапляли у ціль — але не в червоний центр між чорно-білими кільцями — лише один мазнув манекен у плече, полетів далі й з брязкотом вдарився об металеву обшивку стіни.